Мільва знову уткнула погляд у скатертину.
Барон схопив тацю з чикотнями, прислужив їй, а потім налив келих вина.
– Вибачте, – сказав. – Я не придворний. Забавляти не вмію. З придворною балаканиною в мене недобре.
– Я, – відкашлялася Мільва, – у лісі вихована. Тишу цінувати вмію.
Фрінгілла знайшла під столом долоню Ґеральта й міцно її стиснула. Відьмак глянув їй в очі. Не міг відгадати, що в них криється.
– Я тобі довіряю, – сказав він. – Я вірю в щирість твоїх намірів.
– Ти не брешеш?
– Присягаюся чаплею.
Міський стражник, мабуть, добряче набрався з приводу Йуле, бо ходив похитуючись, лупив алебардою об вивіски й голосно, але невпевнено оголошував, що на годиннику вже десята, хоча насправді було добряче за північ.
– Їдь до Боклера сам, – сказав несподівано Рейнар де Буа-Френ відразу після того, як вони вийшли з шинку. – Я залишуся в місті. До завтра. Бувай, відьмаче.
Ґеральт знав, що рицар має в місті жіночку, чоловік якої чимало подорожує в справах. Не розмовляли вони про те ніколи, бо про такі справи чоловіки не розмовляють.
– Бувай, Рейнаре. Подбай про скоффіна. Щоб той не засмердівся.
– Нині мороз.
А мороз і справді стояв. Вулички були порожні й темні. Світло місяця падало на дахи, діамантово лисніло на бурульках, але не доходило вглиб провулків. Підкови Плітки видзвонювали бруківкою.
«Пліточка, – подумав відьмак, прямуючи в бік палацу Боклер. – Зграбна гніда кобилка, презент від Анни Генрієтти. І від Любистка».
Він підігнав коня. Поспішав.
Після бенкету всі зустрілися за сніданком, на який призвичаїлися ходити до комплексу замкової кухні. Там їх завжди були раді бачити, незрозуміло чому. Завжди знаходилося там для них щось тепле просто з горнятка, з пательні чи рожна, завжди були хліб, смалець, шинка, сир і засолені рижики. Завжди виявлявся там напоготові жбан чи два якогось білого чи червоного продукту славетних місцевих виноградників.
Вони завжди туди ходили. Усі два проведені в Боклері тижні. Ґеральт, Регіс, Кагір, Ангулема й Мільва. Тільки Любисток снідав десь-інде.
– Йому, – коментувала Ангулема, намащуючи хліб, – смалець зі шкварками до ліжка приносять! І низенько кланяються!
Ґеральт був схильний вірити, що саме так усе й було. І, власне, сьогодні мав намір те перевірити.
Знайшов Любистка в рицарській залі. Поет мав на голові карміновий берет, великий, наче буханець петльованого хліба, а на тілі – підібраний у тон дублет, багато гаптований золотою ниткою. Сидів він на карло з лютнею на коліні й недбалими кивками реагував на компліменти дам і придворних, які його оточували.
Анни Генрієтти, на щастя, на горизонті не було видно. Тож Ґеральт без вагання зламав протокол і сміливо перейшов до дій. Любисток помітив його відразу.
– Мосьпанство, – він надувся й воістину по-королівськи