– Тут немає за що вибачатись, – посміхнувся Лізетті Стівен. – Нічого страшного. Я цього не соромлюся.
Увійшла Маргарита із яловичим філе на тарілці з блакитними візерунками і поставила на стіл перед мадам Азер.
– Принести червоне вино? – запитала вона. – З учорашньої вечері залишилося трохи.
– Давайте.
Мадам Азер поклала шматок м’яса із кров’ю кожному на тарілку. Стівен знову наповнив келихи. Йому пригадалося, як у човні її нога спиралася на його ногу. Шкіра її оголених рук була засмаглою до світло-коричневого відтінку. Жилет чоловічого крою і відкрита шия тільки підкреслювали її жіночність.
– Я скоро повертаюся до Англії, – зауважив Стівен. – Мені надіслали телеграму, що я потрібен компанії у Лондоні.
Ніхто не відповідав, атмосфера напружилась. Він додав:
– Мені буде шкода від’їжджати.
– Ви завжди можете знову приїхати до нас у гості, – сказала мадам Азер.
– Звичайно, я міг би повернутися в будь-який час.
Маргарита принесла картоплю. Лізетта потягнулась і посміхнулась.
– Щось мені захотілося спати, – сказала вона зі щасливим обличчям.
– Це через вино, – здогадалася мадам Азер. Її обличчя теж торкнула посмішка, і повітря, здавалося, посвітліло.
Обід вони завершили фруктами, каву Маргарита подала у вітальню. Вони сіли навколо столу для гри в карти – того, за яким Стівен грав із чоловіками першого вечора у цьому домі.
– Я піду трохи прогуляюся у саду, – сказала Лізетта, – а потім, мабуть, подрімаю у своїй кімнаті.
– Добре, – відповіла мадам Азер.
Дівчина легкою ходою зникла з кімнати. Враз атмосфера між ними змінилася і цього разу безповоротно. Мадам Азер не могла дивитися Стівенові в очі – вона не відривала погляду від столу, займаючи руки срібною ложкою та порцеляновим блюдцем. Стівену стиснуло груди, було важко дихати.
– Хочете ще ка…
– Ні.
І знову нависла тиша.
– Подивіться на мене.
Мадам Азер, не піднімаючи погляду, підвелася і сказала:
– Мені треба йти, займатися шиттям у своїй кімнаті, так що…
– Ізабель, – Стівен схопив її за руку.
– Ні, благаю вас, не треба.
Він потягнув її до себе і обійняв, щоб вона не могла втекти. Її очі були заплющені – вона все ще не дивилася на нього, – і він поцілував її у напіврозтулені губи. Він відчув рух її язика, як руки стиснули його спину, – а потім вона вислизнула з його обіймів так раптово, що її блуза розірвалася і стало видно атласну стрічку. Тіло Стівена здригнулося від бажання.
– Ви повинні. Бога ради, ви повинні, – він майже сердився на неї.
Мадам Азер плакала із заплющеними очима:
– Я не можу… Ні… Я не… Я не думаю, що це буде правильно.
– Ви, може, хотіли сказати «Я не думаю, що добре вас знаю»?
– Ні. Я хотіла сказати, що не думаю, що це буде правильно.
– Це