– У вас є сім’ї та життя, і ви повинні взяти це до уваги, – говорив Меро. – Я певен, що довгострокове майбутнє цієї галузі за об’єднанням усіх процесів разом, і єдина організація буде представляти інтереси усіх робітників. Але на сьогодні ми маємо миритися з тим порядком, який існує. Зараз, коли нам загрожують іноземні конкуренти, не час для марних дій.
Промова Меро була, як завжди, обачною. Він однаково не довіряв ні запальним лідерам страйку, ні власникам. Але перш ніж він завершив свою промову логічними висновками, на вулиці за дверима зчинився галас. Вони раптово розчинилися, впускаючи кількох молодиків, які розмахували прапорами і викрикували гасла. Меро зі свого помосту закликав усіх до порядку, коли близько півдюжини поліцейських, деякі в розтріпаних мундирах, ввалилися до приміщення і, зав’язавши сутичку, намагалися виштовхати демонстрантів геть. Багато хто із жінок, які стояли ближче до дверей, стурбовано позадкували, коли присутні почали обмінюватися ударами.
Люсьєн Лебрен, який був одним із перших, хто увірвався до приміщення, стояв тепер на помості поряд із незадоволеним Меро. Щирі блакитні очі і хвилясте каштанове волосся робили хлопця дуже привабливим, і це частково компенсувало недовіру робочих до його юного віку. Він, посилаючись на братерські стосунки, запитав у Меро дозволу звернутися до робітників, і той поступився місцем.
Люсьєн жалісливо описав труднощі сімей страйкарів, а також нестерпні умови роботи, котрі змусили робітників вдатися до крайніх заходів. Він розповів про бідність та експлуатацію по всій долині Пікардії, що стало причиною численної міграції робітників з долини річки Сомма у такі міста, як Ам’єн та Лілль, у марних пошуках роботи.
– Я благаю вас підтримати моїх людей, – сказав він. – Ми маємо триматися разом, інакше ми не вистоємо. Ми повинні думати про наших дружин та дітей. Я прошу вас хоча би підписати цю декларацію на знак підтримки своїх колег-робітників, – тут він витяг аркуш зі ста або й більшою кількістю підписів.
– Щодо дружин, – пролунав голос із середини кімнати, – то ми усі знаємо, що про тебе говорять, юначе!
Приміщенням прокотився рев непристойного схвалення. Стівен відчув, як напружились його нерви та прискорилося серцебиття.
– Про що ви таке кажете? – закричав Люсьєн.
– Під присягою я б це не повторив, але, думаю, ти знаєш, про що я.
Люсьєн стрибнув униз з помосту, щоб знайти свого обвинувача. Він шалено розпихав натовп плечима.
– Іще одне, – продовжував той же голос, – нам тут не потрібен англійський шпигун, який приходить на наші збори і їсть із нами за одним столом!
Декілька