– Пана Вільчека хоче бачити її світлість пані Анна, – у серці й голосі Агнешки грала переможна сурма.
– За хвилю буду… – перезирнувся Вільчек із Домбровським – обоє здогадувалися, яка ж то робота чекає на Яна далі… Агнешка постояла, вичікуючи чи то ще якихось запитань, чи то цікавих пропозицій: роздивитися сіно чи коней у глибині конюшні, – та, на жаль, не дочекалася й поспішила в палац.
Площу на задньому дворі палацу Потоцьких уже заповнили вимушені притихлі глядачі; навіть березневе тепле сонечко не хотіло бути присутнім на хльості бідолашної Дарки – на захід від палацу падала велика сіра тінь, і лише дворові ворони-старожили, звичні до таких майже щотижневих атракцій, щось шумно коментували, не забуваючи про свої весняні залицяння. Двоє гайдуків підвели абияк обстрижене овечими ножицями дівча до стовпа. Дарку трясло, зуби цокотіли, і вона підвивала від первісного страху перед тим збезчещенням, яке вже бачила не раз. Вільчеку теж було важко – не так він уявляв їхні стосунки: «А гарна з неї дружина могла б вийти… Шкода… Пропаде чиста душа…»
Ян повільно підійшов до дівчини й прошепотів:
– Не напружуй тіло – менше болітиме, – від чого Дарка взагалі почала вити, мов поранена вовчиця, і різким порухом роздер дівочу сорочку. Усі витріщалися на гарні, пухкі, з рожевими плямами дівочі груди, наготу яких вона цнотливо оберігала від будь-чиїх, навіть жіночих поглядів. І волосся… волосся, яким вона зазвичай накривалася, виходячи з річки, теж не було…
– Ну ж бо! – пролунав наказ пані Анни Ельжбети.
Конюший опустив жмуток різок на спину прив’язаної до стовпа Дарки, дещо загальмувавши руку перед ударом… Другий, третій… Із кожним криком нещасної в пані Потоцьку, здавалося, вселялася добра фея: очі заблищали, заграла усмішка, вона розправила плечі й відкинула назад голову. Якби хтось зустрів її в такому вигляді в палаці, то був би впевнений, що чоловік тільки-но зробив жінці дуже добре… І ще одна особа відчувала радість від екзекуції безневинної… Хоча в Агнешки Дарка вже давно була винувата: так їй, курвочці, за те, що її Бог створив такою – занадто принадною й апетитною для чоловіків. «Ну, тепер уже хіба пес вошивий на тебе подивиться», – переможний посміх ясно читався на мармизі Агнешки, і навіть зайнятий хльостою Вільчек, ковзнувши випадковим поглядом по натовпу, зафіксував ту реакцію покоївки.
У головах решти на таких виставах були зазвичай лише два звернення до Творця: «Дякую тобі, Боже, що то не я…» і «Боже, щоб ніколи мені не опинитися біля того стовпа…» І правильно, що в тих думках зверталися лише до Бога, бо тільки Він міг бути захистом і оберегом від мстивої й непередбачуваної пані Потоцької, яка свідомо чи несвідомо взяла на себе функції Бога в покаранні людей… Зі співчуттям дивилися на страждання пані з фрауцімер – бідні шляхтянки при дворі Потоцьких – чи то фрейліни, чи то примусові коліжанки Анни Ельжбети. Плакала стара товста куховарка Зося: усе