Цим чорнявим студентом був Дмитро Донцов.
Невдовзі (р. 1908) цей студент опиняється (з в’язниці) за кордоном, студіює у Відні і Львові, а року 1914 – напередодні початку Першої світової війни, отже кінця одної епохи і початку другої, – виголошує на Студентськім з’їзді у Львові свій історичний реферат.
Так, сливе разом з епохою виходить отой «чорнявий студент» на сцену Української Історії, сцену, спустошену й окрадену до нитки.
Покоління, що іронія долі покладе пізніш саме на нього завдання державного будівництва, було в своїй молодшій частині поділено на марксистів-ортодоксів (але карних парафіян імперської централі) і на народників-есерів (обласного варіанту відомої московської секти). В своїй старшій частині – покоління було виховане на майже сліпих драгоманівців.
Українське народництво-хлопоманство, що вже пережило свій героїчний період, що накопичило величезний друкований матеріал і уфундувало Київську Історичну Школу (Вол. Антоновича), – виразно згасало, забираючи з собою нитку Кирило-Мефодіївської традиції. Під згірдливим прозвищем «українофілів» – воно просто фізично вимирало. А ті, що мали бути його спадкоємцями, непомітно увійшли до «народнічества» імперського і увесь свій героїзм, усі свої расові вальори, усю жадобу активізму національного покірливо понесли – в постатях Желябових та Кибальчичів на димний олтар пізнішого імперського ж есерівства і… большевизму. РУП – блискавкою прорізав чорноту української ночі. Голос М. Міхновського («Самостійна Україна») прозвучав, справді, гласом вопіющаго во пустині. Та ще захлинався в дрімучім побуті був. Галичини і Володимерії мученик національного духу Іван Франко. Але його спазматичні перестороги чув – на усю Соборну Україну – хіба молодий Симон Петлюра. Українська політична мисль була майже спаралізована, в зеніті була творчість Лесі Українки, ставив перші свої кроки В. Липинський – історик, але поміж ними й громадою залягла густа неелектропроводна порожнеча. Лихо було не в Михайлі Драгоманові, який в тогочасних умовинах робив своє, обмежене часом і добою детерміноване, діло. Лихо було в тім, що, наставлена на «вічність Росії» і на «земствах» самообмежена, драгоманівщина в результаті давала національну капітуляцію, капітуляцію «ідеологічно обґрунтовану», з головною тезою, що Росія була, єсть і буде, а що, мовляв, наше (українське) діло – маленьке, повітове, бо про інші справи «хай думає вище начальство» (sіс), розуміється, імперське, із цього логічно випливало перекреслення Шевченкового заповіту та ліквідація української нації («как класса»), а на далекім обрії починало вирисовуватись щось, що геть-геть, пізніше, вже на наших очах, оформилося в КП(б)У і УССР.
Обмежена і знечулена драгоманівщина не була спроможна щось передбачити взагалі, отже, не передбачала краху імперії р. 1917: це не входило в її «програму».
Спізнені нинішні оборонці «золотоверхого Михайлика» (як називав Драгоманова дряхліючий Куліш) зазвичай старанно криються з тим фактом, що піонером поважнішої акції соntrа Драгоманов був ніхто інший, як його замолоду дуже ретельний учень – Франко. Тому всі удари помсти за Драгоманова сиплються тепер виключно на Дмитра Донцова, хоч поважну частину розшифрування властивої драгоманівщини ґрунтовно виконав старанно замовчуваний Михайло Мухин.
Розуміється, драгоманівщина занадто просякла всі прояви нашого політичного життя з марксизмом, есерівством і майбутнім «боротьбізмом» включно, щоб її можна було б зігнорувати, тим більше в обличчі неминучого Завтра, до якого гарячково готувався ворог. Саме в цей час Лєнін з несамовитою зручністю монтує систему, в якій органічно сполучує марксизм з народовольчеством, отже, Маркса з протопопом Аввакумом і Іваном Грозним на відвічнім ґрунті історичного цароправославія, створюючи тим самим як би нову релігію величезного фанатизму, динаміки й дисципліни.
Тій майбутній силі, яку передчував на пустелі окраденої України хіба один-єдиний «чорнявий студент» з Таврії, треба було щось протиставити. І Дмитро Донцов починає гарячково – на тій пустелі – шукати. Шукати трудно, рвучко, зигзагуючи, почавши від «марксизму» (бо то все була якась система) і хутко прийшовши до тієї марксизмом «класово» запереченої правди, що міститься в однім слові: НАЦІЯ.
І, всупереч злосливо висмикуваним тепер цитатам з ранніх статей Донцова, одне можна ствердити: дух, яким наповнений увесь дорібок Донцова, залишається незмінним, без огляду на ті організаційно-ідеологічні (переважно термінологічні) костюми й маски, які накидала доба. З першого свого друкованого рядка Донцов уже з’явився цілий, з його пристрасним напором речення, з його знищуючим ударом полемічної рапіри, з його оригінальним, не існувавшим перед тим у нашій публіцистиці – стилем.
Більш як півстолітній дорібок його вогненно-гострого, нещадного і часто смертоносного пера – є занадто великий і занадто, при постійній своїй скерованості, многогрішний, а часом і контраверсійний. І даремно думають наївні, що «націоналізм», «донцівство» чи просто «хвашизм» Донцова можна спровадити до хахлацько-примітивної формули чи гасла в стилю отого «щастя крові й ножа», що ним перманентно оперують «ревізіоністи» (зазвичай бувші – «донцовці»!) і «критики», в більшості,