– Так, місіс Буркетт?
– Тут хтось учора був?
– Не зовсім розумію, про що ви.
– Я про те, – Майя намагалася говорити якомога рівнішим голосом, – чи був хтось учора в цьому будинку, крім тебе та Лілі?
– Ні, місіс Буркетт, – обличчя Ізабелли знову заціпеніло. – Ви маєте на увазі когось конкретно?
– Будь-кого. Наприклад, може, Гектор заходив усередину?
– Ні, місіс Буркетт.
– То тут нікого не було?
– Нікого.
Майя глянула на комп’ютер, тоді знову на Ізабеллу.
– Ти взагалі виходила?
– Чи виходила я з дому?
– Так.
– Ми з Лілі ходили на майданчик. Ми щодня туди ходимо.
– То більше ти не виходила?
Ізабелла підвела очі, наче намагалася згадати.
– Ні, місіс Буркетт.
– Ти взагалі виходила з дому сама?
– Без Лілі?! – вона промовила це з різким видихом, наче таке припущення було найгіршою з образ, які взагалі можна уявити. – Ні, місіс Буркетт, звісно ж, ні.
– Ти лишала її саму?
– Я не розумію.
– Це просте запитання, Ізабелло.
– Я нічого не розумію, – сказала Ізабелла. – Чому ви мене розпитуєте? Вам не подобається, як я працюю?
– Я цього не казала.
– Я ніколи не лишаю Лілі саму. Ніколи. Коли вона спить нагорі, я можу спуститися вниз, трохи поприбирати…
– Я не про це.
Тепер Ізабелла вивчала обличчя Майї.
– А про що тоді?
Не було сенсу затягувати.
– Я хочу тобі дещо показати.
Лептоп на кухонній стійці. Майя взялася за нього, коли Ізабелла підійшла ближче.
– Я встановила камеру у вітальні, – почала вона.
Ізабелла виглядала збентежено.
– Її дала мені подруга, – пояснювала далі Майя, хоча, насправді, чи мусила вона взагалі щось пояснювати? – Вона записує все, що відбувається, коли мене немає вдома.
– Камера?
– Так.
– Але я не бачила ніякої камери, місіс Буркетт.
– Ти і не мала її бачити. Вона прихована.
Погляд Ізабелли метнувся до вітальні. Майя вела далі.
– Пам’ятаєш ту нову фоторамку, що стоїть на полиці?
Вона дивилась, як Ізабелла переводить очі туди.
– Так, місіс Буркетт.
– У ній камера.
Ізабелла знову подивилася на неї.
– То ви за мною шпигували?
– Я стежила за своєю дитиною, – сказала Майя.
– Але ж ви мені про це не сказали.
– Не сказала.
– Чому?
– Ти не мусиш зараз захищатися.
– Ні? – голос Ізабелли стрибнув угору. – Ви ж мені не довіряєте.
– А ти довіряла б?
– Що?
– Справа не в тобі, Ізабелло. Лілі – моє дитя. Я відповідаю за її добробут.
– І ви гадаєте, що шпигування за мною – найкраще для неї?
Майя