Мені знадобилася приблизно хвилина, щоб я знову могла говорити.
– Змінило б. Для нього б змінило.
Вона кинула на мене колючий погляд.
– Він убив себе, – говорила далі я, і голос трохи затинався. – Вілл обірвав своє життя, бо не мав жодної причини його продовжувати. Якби він знав, що в нього є дочка…
Вона звелася на ноги:
– Е, ні. Ні. Ви цього на мене не повісите, міс Як-Вас-Там. Ви не змусите мене відчувати відповідальність за смерть того чоловіка. Ви що, думаєте, у мене без того проблем у житті мало? Якби вам довелося пройти хоча б через половину того, що випало мені… Ні, Вілл Трейнор був жахливою людиною.
– Вілл Трейнор був найкращою людиною в моєму житті.
Вона окинула мене оком з ніг до голови.
– Ну, в це я можу повірити.
Ніколи не думала, що зможу відчути таку моментальну неприязнь до когось. Я підвелася, щоб піти, коли почувся голос:
– Отже, батько навіть не знав про мене.
Лілі нерухомо стояла у дверях. Таня Готон-Міллер побіліла. Згодом, опанувавши себе, вона сказала:
– Я берегла тебе від болю, Лілі. Я знала Вілла дуже добре – і не була готова проходити разом з тобою через приниження, намагаючись умовити його стати частиною стосунків, яких він не хотів. – Вона поправила зачіску. – І тобі давно вже час кинути цю жахливу звичку підслуховувати.
Я більше не могла цього слухати. Виходячи з дверей, я почула нагорі якісь крики, а потім сходами злетіла пластикова вантажівка та розбилася на друзки десь унизу. Через поруччя глянуло занепокоєне обличчя – можливо, філіппінське. Я почала спускатися сходами.
– Куди ти йдеш?
– Вибач, Лілі. Ми… ми іншого разу поговоримо, добре?
– Але ти майже нічого не розповіла про тата.
– Він тобі не батько, – мовила Таня Готон-Міллер. – Френсіс змалечку робив для тебе набагато більше, ніж Вілл зробив би будь-коли.
– Френсіс мені не батько, – проревла Лілі.
Згори долетіли звуки чергової аварії та схвильований жіночий голос, який щось кричав незнайомою мені мовою. Іграшковий кулемет обстрілював повітря крихітними снарядами. Таня взялася за голову:
– Я не можу. Просто не можу.
Лілі схопила мене коло дверей.
– Можна пожити в тебе?
– Що?
– У твоїй квартирі? Я не можу тут залишатися.
– Лілі, я не думаю…
– Ну тільки сьогодні… Будь ласка.
– О, я вас прошу. Нехай вона залишається у вас – день чи два. Вона складе вам чудову компанію. – Таня махнула рукою. – Ввічлива, дбайлива, завжди допоможе. Просто мрія! – Її обличчя раптом задерев’яніло. – Подивимося, що з того вийде. Ви знаєте, що вона п’є? Курить у квартирі? Що її не допускали до занять у школі? Вона ж розповідала, так?
Лілі мала такий вигляд, наче чула все це вже мільйони разів.
– Вона навіть не приїхала на іспити. Ми все для неї робимо: вихователі, репетитори, найкращі школи. Френсіс ставиться до неї як до рідної