Я зробила великий ковток соку, намагаючись приховати те, що великими літерами було написане в мене на обличчі. Раптом з якоїсь невідомої мені причини захотілося заплакати. Усе це вже занадто. Дивна ніч – вона вибила мене з колії. Вілл знову наче з’явився на обрії мого життя – він був у кожній моїй розмові. Я раптом побачила його обличчя з тією саркастично зведеною бровою – він наче казав: «Що це ти робиш, Кларк?»
– Просто… довгий день. Думаю, якщо ви не проти, я…
Сем відсунув свій стілець та підвівся.
– Ні, ні, звісно не проти. Ідіть. Вибачте, я не подумав…
– Усе було добре, просто…
– Ніяких проблем. Довгий день. Зустріч вашої групи. Я ж розумію. Ні-ні, – заперечив він, коли я почала шукати гаманець, – я заплачу за ваш сік.
Мені здається, я бігла до своєї машини, забувши про шкутильгання. Усю дорогу я відчувала спиною його погляд.
Припаркувавши машину коло будинку, я зрештою видихнула, наче утримувала дихання від самого бару. Кинула оком на крамницю на розі, потім на вікна своєї квартири і вирішила, що не хочу поводитися розважливо. Я хотіла вина – декілька великих повних келихів. Пити, аж доки зможу припинити озиратися назад. Або взагалі дивитися на будь-що.
Коли я вилазила з машини, заболіло стегно. Воно постійно боліло відтоді, як я познайомилася з Річардом. Фізіотерапевт казав мені не проводити забагато часу на ногах, але сама лише думка сказати про це Річардові наводила жах.
«О, я зрозумів. Ви хочете працювати в барі і мати можливість увесь день сидіти. Правильно?»
Я уявила його вгодоване обличчя, що ідеально підходить для керівника середньої ланки, його охайну невиразну стрижку, ту втомлену перевагу, з якою він ставиться до інших, хоча сам лише на пару років старший за мене. Я заплющила очі, намагаючись позбутися тривожного ворушіння в животі.
– Дякую, це все, – відповіла я на запитання касира, ставлячи пляшку «совіньйон блан» на прилавок.
– Вечірка, мабуть?
– Що?
– Ну, твій костюм. Ти… Не кажи, не кажи. – Самір потер підборіддя. – Ти Білосніжка?
– Угадав.
– Обережніше з вином. Порожні калорії, розумієш? Краще пити горілку – ось чистий напій. Можна з лимоном. Я завжди це кажу Джинні – вона живе на тому боці вулиці. Вона стриптизерка, ти в курсі? Їм треба стежити за фігурою.
– О, поради щодо правильного харчування? Дуже мило з твого боку.
– Уся річ у цукрі. Треба контролювати кількість цукру. Немає сенсу купляти знежирені продукти, якщо в них повно цукру, – це і є порожні калорії. Найгірше – отой хімічний цукор. Він пристає до кишок.
Він провів вино через касу та віддав мені решту.
– А що ти їси, Саміре?
– Локшину з беконом. Смакота!
Я загубилась у своїх думках десь між болем у тазу, відчаєм щодо роботи та дивним бажанням і собі з’їсти тієї локшини з беконом – і раптом побачила її. Вона сиділа коло мого під’їзду на землі, обіймаючи коліна. Я взяла решту і майже побігла через дорогу.
– Лілі?
Вона