Увесь монастир жив у тривожному очікуванні нападу. Перекидний місток через водяний рів був завжди піднятим, на дзвіницях удень і вночі перебували дозорці, які прислухалися до підозрілих звуків і пильно роззиралися навкруги. Уранці вільний від служби люд рубав кригу у водяному рові, щоб вороги не могли перебратися по ньому до валу та вдарити зненацька. Побіля околиць монастиря перевірялися пастки, вовчі ями та вивчалися сліди, які могли б лишити чужинці. Уночі на ровах горіло багаття, і дозорці, перегукуючись з іншими сторожовиками, підкидали дрова до згасаючих вогнищ.
І от одного морозяного ранку в Самарському монастирі вдарили тривожні передзвони. Вартові на дзвіниці побачили чорні хмари диму, що підіймався з тих місць, де знаходилися зимівники поселян. Кінна варта повернулася майже одразу після виїзду: помітили у лісі чимало слідів коней чужинців. Монахи, селяни, козаки, школярі – усі, хто міг носити зброю, зібралися біля головної церкви. Там правили службу, читали молитви. Після поділу на загони захисників, якими керував ієромонах Паісій, з монастиря долинали лише спів церковного хору та нечасте тривожне звучання церковного дзвону.
Андрій, Тиміш та інші хлопці-школярі також не сиділи склавши руки. Усі знали, що у разі перемоги ворога їм усім буде непереливки, можна опинитися в руках бусурманів. Ті, хто не мав зброї або фізично був іще слабким, допомагали старшим: підкладали дрова в багаття, підносили воду, розносили в казанах гарячий куліш, щоб теплою їжею зігріти оборонців.
Усе розпочалося так раптово, що хлопці навіть не зрозуміли, де взялося стільки вершників перед їхнім захисним рівчаком з побитим льодом. Невгамовні нападники з усього лету стрибали в рів, і коні зразу ж пірнали у воду, скидаючи вершників через голову. Крики жаху тих, хто потопав у крижаній воді, перемішались із вигуками: «Алла, алла, ех, йох, алла…» Перша зграя кримчаків, побачивши, що, сидячи на конях, не зможуть нічого вдіяти, спішилась. І от уже коротконогі татари біжать до захисного валу, вимахуючи кривими шаблями і волаючи щось на ходу. Над головами захисників засвистіли стріли. Андрій навіть не пригинався, але за спиною миттєво з’явився Симеон. Він силоміць прихилив хлопця до землі, вигукнув:
– Тобі що, життя не потрібне, вояче?! Бий їх стрілами, а себе – бережи!
Тільки тепер Андрій зрозумів, що треба робити, і став прилаштовувати стрілу до тятиви. Побачивши перед ровом опецькуватого молодого татарина, що хотів по ламаній кризі перебратися на протилежний бік рівчака, Андрій, майже не цілячись, випустив у нього стрілу. Сталевий наконечник тюкнувся об кригу