Присмак волі. Володимир Кільченський

І не даремно… Тільки поселяни зібрались іти до церкви, бо ж була неділя, як разом по всьому селі загавкали собаки, неспокійно зафоркали коні. Федір, як староста села, кинув клич жителям зимівника озброїтись, а чоловікам зібратися коло церкви. Тільки-но це зробили, як у село вскочили верхові татари, стали все крушити на своєму шляху. Вони вривалися в оселі, виганяли людей на вулицю. Хто молодший, того арканили і тягнули за село до свого табору, а немічних і тих, хто чинив опір, убивали на місці. Після деякої розгубленості селяни оговтались і почали рубатися з нападниками, та так піддали їм жару, що декілька десятків тіл уже валялись по селу, а татарські коні, які втратили своїх вершників, носилися селом, не знаючи, куди їм подітися.

      Відбивши перший напад, селяни вже хотіли переслідувати нападників, та в зимівник з гиканням увірвалася друга зграя татар. Їм назустріч уже мчали верхові селяни з шаблями, що не знали жалості до ворогів. Проте сили були нерівними, і поки місцеві рубалися з татарами в одному місці, то в іншому нападники поспішно хапали людей, худобу, інше майно, а будівлі підпалювали. За короткий час одна половина села вже палахкотіла вогнем, але ті, хто вирвався з пазурів ворога, бігли до майдану, де їхні односельці завзято били ворога.

      Батько з декількома вершниками помчав до свого зимівника і встиг відбити напад на сім’ю, та худобу врятувати не зміг. Хлів уже горів, і ніяк було підступитися, аби загасити його…

      Слухаючи розповідь Федора, мати плакала, а малі сиділи на печі, затамувавши подих. З тяжкими думами всі пішли відпочивати.

      Лежачи в ліжку, Андрій довго обмірковував батькові розповіді, а вночі уві сні носився на коні і рубав, рубав ненависних загарбників.

      Після сніданку хлопець допоміг батькові поратись по господарству, а потім наважився попросити шаблю, що разом з іншою зброєю зберігалась у комірчині. Батько, не питаючи нічого, витягнув гостролезу шаблю і, перехрестивши сина, віддав йому. Андрій при цьому відчув якусь урочистість та відповідальність. Він мовчки схилив голову і поцілував дорогий дарунок. Батько обняв сина і, стираючи набіглу сльозу, промовив:

      – От і ти, сину мій, уже козак. Будемо захищатися від клятих бусурманів… Хай береже тебе Бог від усього лихого!

      А на ґанку стояла мати і тяжко зітхала, розмірковуючи про подальшу долю свого старшого синочка.

      Один за одним минали літні дні – то спекотні, а то з грозами та дощем, який весело тупотів по нагрітій землі. Уставати доводилось до сходу сонця, поки немає спеки: необхідно виконати тяжку роботу по відбудові хліва, стайні, господарських будівель. Після того нападу батько замислив наглухо загородити садибу, господарські будівлі та зробити новий високий частокіл з невеликими отворами для стрільби з пістолів. Знайшов він і місце, де можна зберігати збіжжя нового врожаю. За двором, на пагорбі, вирили яму в людський зріст. Потім мати ретельно обмазала її стіни глиною. Замаскувавши, лишили яму висихати. Через тиждень, накидавши туди дровин,