Тиміш посміливішав і голосно запропонував:
– Ану, постягайте ліжники до стіни, ми вам щось показувати будемо!
Козаки почали зсувати ліжники та глузливо підсміювались над хлопцями. Не минуло й хвилини, як вони, ставши на вільному місці, вклонилися гурту козаків, дістали шаблі і почали витанцьовувати гопака. Ще й пісню заспівали:
– Засвистали козаченьки в похід з полуночі, —
Виплакала Марусенька свої ясні очі.
Не плач, не плач, Марусенько, не плач, не журися,
Та за свого миленького Богу помолися!
Стоїть місяць над горою, а сонця немає…
Мати сина в доріженьку слізно проводжає:
– Іди, іди, мій синочку, та й не забавляйся,
За чотири неділеньки додому вертайся!
– Ой, рад би я, матусенько, скоріше вернуться,
Та щось мій кінь вороненький
В воротях спіткнувся.
Ой, бог знає, коли вернусь,
В якую годину.
Прийми ж мою Марусеньку,
Як рідну дитину!
– Ой, рада б я Марусеньку
За рідну прийняти.
Та чи буде ж вона мене,
Сину, шанувати?
– Ой, не плачте, не журітесь,
В тугу не вдавайтесь:
Заграв мій кінь вороненький,
Назад сподівайтесь!
Тільки-но хлопці пішли в танок під оту пісню, як їм стали підспівувати козаки та награвати ритм на дерев’яних ложках.
– Добрий гостинчик! – радо посміхався Симеон.
Він обняв товаришів, що збентежено стояли, віддихуючись, опустивши шаблі. Зрозуміли, що козакові таке дійство було до вподоби.
– За мною не стане, – сказав Симеон. – За такі викрутаси та кренделі будете в мене найкращими вояками. Ніколи не дістане вас бусурманська шабля!
Продовжувався Великий піст, і Андрій з Тимошем частіше та довше вивчали Закон Божий, а у вечірні часи Андрійко часто ставав просто неба, серед дерев, і молився – за свій дім, батьків, брата та сестричку.
Весна брала свої права після Явдохи. Удень було особливо тепло проти сонця, і Симеон уже вкотре навчав хлопців манер близького бою. Ті намагалися встигати скрізь, бо недовго лишалось їм бути школярами. Мине ще декілька місяців, і настане час вибирати, що робити далі у цьому житті.
До монастиря доходили чутки про те, що влітку знахабнілі загони татар знову підуть грабувати Вкраїну, дуже важко запорожцям стримувати цих спритних хижаків. Симеону вдалося підучити хлопців вивертам татар, розповісти про бусурманські хитрощі. Не хотілося йому дошкуляти юні душі військовими премудростями, та інакше бути не може… Нападе турок чи татарин – не пожаліє ніколи молодого життя: якщо у полон не візьме, то голову одсіче миттєво…
Добре навчилися хлопці володіти шаблею. Це вже бачили і їхні старші друзі, коли з цікавості приходили за комори, де велась повчальна гра молодих козаків.
Жителі монастиря, дотримуючись посту, виснажували себе. Але у вільний час хлопці