– Ні.
– Коли захочеш – заходь до нас.
– Гаразд.
– Тато і мама незабаром повернуться.
І вона пішла.
Я поклала документи у бляшанку, а бляшанку засунула назад під ліжко. Потім вийшла зі спальні і зачинила за собою двері. Знову поглянувши у дзеркало, я аж здригнулася, зустрівшись очима з незнайомкою. Під її пильним поглядом по спині аж мурашки побігли.
Здавалося, вона прозирає мене наскрізь, бачить кожну кісточку мого скелета.
Трохи згодом на сходах почулися кроки. То поверталися батьки.
Я відчинила двері, вийшла на майданчик – і потрапила в батькові обійми.
– Молодець, доню! – сказав батько. – За все – відмінна оцінка.
Мати здавалася блідою і змореною. Від прогулянки в неї розболілася голова. Таке траплялося нерідко.
– І справді молодець! – докинула вона. – От любенька!
– То що скажеш, мала? – спитав батько. – Як воно – бути самій удома?
– Усе було добре.
– Я так і знав, що все буде добре, – відказав він та, не в змозі стриматися, знов обійняв мене – радісно, обіруч – і поцілував у маківку. – А тепер – у ліжечко. І довго не читай.
– Не буду.
Згодом я почула, як батьки починають звичну процедуру підготовки до сну: тато відчинив дверцята невеличкої шафи для ліків, видобув звідти мамині пігулки і налив води у склянку. Потім пролунала його звична фраза:
– Гарненько виспишся – краще почуватимешся вранці.
Після цього двері кімнати для гостей зачинилися, а трохи згодом рипнуло ліжко у батьковій спальні, і я почула, як тато клацнув вимикачем.
Я дещо знала про близнюків. Це коли одна клітина, замість того щоб перетворитися, як звичайно, на одну людину, якимось незбагненним чином перетворюється на двох абсолютно однакових людей.
Виявляється, я теж була близнюком.
Але сестра моя померла.
І що на мене чекає попереду?..
Лежачи під ковдрою, я натиснула рукою на маленький срібно-рожевий серпик у нижній частині тулуба. Це слід, що його колись залишила моя сестра. Наче археолог, який шукає залишки живих організмів, я досліджувала своє тіло, намагаючись знайти свідчення його давньої історії. І тіло моє було холодне, як тіло мерця.
…І досі тримаючи листа в руці, я вийшла з крамниці й пішла нагору, до помешкання. Сходи вужчали з кожним наступним із трьох поверхів. Сходячи нагору й на ходу вимикаючи за собою світло, я почала вигадувати фрази для чемної відмови, яку збиралася написати. «Я не той біограф, який вам потрібен, – напишу я міс Вінтер. – Сучасна література мене не цікавить. До того ж я не читала жодної з ваших книжок. Моє покликання – порпатися в бібліотеках та архівах, і за все життя мені ніколи не доводилося брати інтерв’ю в нині живого автора. Я почуваюся комфортніше з мертвими, а живі, чесно кажучи, мене дратують і нервують».
А може, цієї останньої фрази не писати?..
Порпатися з приготуванням їжі мені не хотілося. Вистачить і чашки какао.
Чекаючи, поки