Це були немилосердні, зловісні й розпачливі казки – і тим не менш вони дуже, дуже сподобалися мені.
Коли я читала казку про русалоньку – дванадцяту за ліком казку, – в мене з’явилися перші ознаки якогось неясного неспокою, безпосередньо з цим оповіданням не пов’язаного. Я відволіклася від читання. Великий та вказівний пальці моєї правої руки посилали мені попереджувальний сигнал: сторінок лишилося обмаль. Думка про це дедалі глибше вгризалася у мою свідомість, тож я нахилила книжку й поглянула на її торець. І справді: тринадцята казка мала бути дуже короткою.
Я продовжила читати, закінчила дванадцяту казку й перегорнула сторінку.
А там – порожньо.
Я погортала сторінки туди-сюди. Порожньо.
Ніякої тринадцятої казки не було.
Я раптом відчула приплив крові до голови й нудоту, наче глибоководний водолаз, що надто швидко піднявся на поверхню.
Поволі, один за одним, навколишні предмети почали з’являтися перед моїми очима. Ліжко, книжка в руці, досі увімкнена лампа, світло якої зблякло на тлі світанкового проміння, що починало проникати до кімнати через тонкі фіранки…
Був ранок.
Цілісіньку ніч я читала.
А тринадцятої казки у книжці не було.
Батько сидів у крамниці за столом, обхопивши голову руками. Зачувши, що я спускаюся східцями, він підвів голову й поглянув на мене. Його обличчя було біле як крейда.
– Що трапилося?! – кинулася я до нього.
Але від потрясіння батькові й мову відняло; у німому відчаї він звів догори руки, а потім знову затулив ними обличчя і застогнав.
Я піднесла була руку, щоб співчутливо обійняти його, але в мене немає звички торкатися людей, тож моя долоня, на мить зависнувши над батьковим плечем, зрештою опустилася на джемпер, що висів на бильці стільця.
– Може, чимось допомогти? – спитала я.
Нарешті батько заговорив. Голос його лунав тремтливо і згорьовано.
– Треба зателефонувати до поліції. Мерщій, мерщій…
– До поліції? Тату, що трапилося?
– Пограбування. – У його вустах це слово прозвучало як оповіщення про кінець світу.
Я спантеличено озирнулася довкола. Усе було на своїх місцях, у бездоганному порядку. Шухляд не вивернуто, полиць не зламано, шибок не вибито.
– Шафка, – простогнав батько, і я почала здогадуватися, в чому справа.
– А, «Тринадцять казок», – спокійно мовила я. – То ця книжка в моїй кімнаті. Я взяла її почитати.
Батько звів очі. На його обличчі відбилося полегшення, змішане