– Добре. Тоді може бути вино, яке вчора ввечері ви пили у Франції, у В’єн.
Клерфе здивувався, що вона запам’ятала назву місцевості. Треба з нею пильнувати, бо хто має таку пам’ять до назв, також звертає увагу на інші речі.
– То було бордо, – промовив він. – Лафіт Ротшільд.
То була неправда, бо у В’єн він пив місцеве легке вино, невідоме за межами міста, але не було потреби це уточнювати.
– Я прошу нам принести «Шато Лафіт» 1937 року, якщо його маєте, – сказав до офіціанта. – І прошу не загортати його в гарячу серветку. Краще принесіть таке, яке лежить у підвалі.
– Ми маємо його також у кімнатній температурі, пане.
– Чудово.
Офіціант підійшов до буфету і згодом повернувся.
– Телефон, пане Клерфе.
– Це з санаторію! – сполошилась Ліліан. – Крокодилиця!
– Зараз переконаємося. – Клерфе встав, попрохавши офіціанта розкоркувати пляшку, аби вино трохи подихало.
– То була Крокодилиця? – запитала Ліліан, коли він повернувся.
– Ні. То телефонували з Монте-Карло. – Клерфе завагався, але, коли побачив ознаку зацікавлення на її обличчі, подумав, що, може, не зашкодить, якщо вона дізнається, що деінде також помирають люди. – З лікарні в Монте-Карло. Один мій знайомий помер.
– Ви мусите повернутися?
– Ні. Зрештою, я вже нічим не зараджу. Я думаю, що для нього це щастя.
– Щастя?
– Так. Він розбився під час перегонів і став би калікою до кінця життя.
Ліліан витріщила на нього очі. Мала таке враження, що недочула. Що за варварські дурниці меле цей здоровий непрошений гість?
– А ви не вважаєте, що й покалічені часом хочуть жити? – поцікавилася вона дуже тихо набряклим від гніву голосом.
Клерфе відповів не відразу. У вухах йому ще дзвенів твердий, металевий, зневірений голос жінки, яка до нього дзвонила: «Що мені тепер робити? Феррер нічого по собі не залишив! Ані гроша! Я прошу приїхати! Я прошу мені допомогти! Я не знаю, що далі! То ви винні! Усі ви винні! Ви з вашими клятими перегонами!»
Він відігнав від себе цей спогад.
– То залежить, – сказав до Ліліан. – Цей чоловік був шалено закоханий в одну жінку, яка зраджувала його з кожним механіком. А він був завзятим автогонщиком, який, однак, ніколи не вибився вище пересічного. Усе, чого він хотів від життя, то були перемоги у великих перегонах і ця жінка. Помер, так і не довідавшись правди, помер, не знаючи, що ця жінка не хотіла його більше бачити, бо він мав ампутовану ногу. То саме це я й маю на увазі, кажучи тут про щастя.
– А може, він всупереч тому хотів ще жити?
– Цього я не знаю, – відказав Клерфе роздратованим тоном. – Проте я бачив, як ще нещасніші люди вмирали. Ви, мабуть, також?
– Авжеж, – визнала Ліліан, так і триваючи у своїй впертості. – Але всі хотіли ще жити.
Клерфе мовчав. «Про що я тут балакаю? І навіщо? І чи не для того, щоб переконати себе в тому, у що сам не вірю? Який жорсткий, холодний голос мала приятелька Феррера в слухавці!»
– Нікому не вдається втекти від долі, –