Клерфе роззирнувся по їдальні. Людей було небагато. Бракувало Ліліан.
– У таку погоду більшість не встає з ліжка, – пояснив Ґольманн. – Ти чув щось нового про Феррера?
– Помер.
Запала мовчанка. Не було чого додати.
– Що робиш пополудні? – поцікавився Ґольманн.
– Думаю поспати, а потім трохи розглянутися довкола. Не журися мною. Я тішуся, що потрапив туди, де поза «Джузеппе» майже нема авт.
Двері відчинилися, на порозі з’явився Боріс Волков і кивнув Ґольманнові, зігнорувавши Клерфе. Кинув оком по їдальні й одразу вийшов.
– Шукає Ліліан, – сказав Ґольманн. – Хтозна, де вона. Мабуть, у своєму покої.
Клерфе встав.
– Я піду спати. Тутешнє повітря справді викликає втому, маєш рацію. Ти зможеш сьогодні увечері лишитися довше? Тут, на вечері?
– Звичайно. Сьогодні я не маю температури, а тієї, яку мав учора, просто не вписав до медичної картки. Медсестра так довіряє, що я сам можу собі міряти температуру. Непогане досягнення, правда? Ох, як я ненавиджу термометри!
– Тоді до восьмої.
– До сьомої. А ти не хотів би часом повечеряти деінде? Це середовище мало б тобі вже набриднути.
– Не плети дурниць. Я мав у житті надто мало оказій, щоб добряче занудитися в довоєнному стилі. Щось таке в наш час стало великою, рідкісною пригодою, заброньованою тільки для швейцарців, а більш ні для кого в Європі. Навіть не для шведів, їхня валюта теж зійшла на пси, коли з усіх боків треба було рятувати людство. Пронести для тебе щось із села?
– Ні. Я маю все. Сьогодні увечері буде велика пиятика в однієї італійки, Марії Савіні. Звичайно, потай.
– Ти збираєшся?
Ґольманн похитав головою.
– Не маю бажання. Такі гулянки влаштовуються завжди, коли хтось від’їхав. Тобто помер. Люди тоді п’ють і додають собі відваги.
– Своєрідні поминки?
– Так, більш-менш. – Ґольманн позіхнув. – Пора на планову сієсту на веранді з забороною розмови. Для мене також. До вечора, Клерфе.
3
Кашель перестав. Виснажена Ліліан лягла знову. Ранкова жертва була складна, то була плата за день. І за попередній вечір також. Чекала, поки по неї прийде медсестра. На сьогодні припадала щотижнева рентгеноскопія. Вона знала аж до огиди цей ритуал, який щоразу викликав у ній роздратування.
Ліліан ненавиділа інтимність рентгенівського кабінету. Ненавиділа стояти з оголеною огрудиною і відчувати на собі погляд асистента.
Далай-лама їй не перешкоджав. Для нього вона була буденністю, для його асистента – жінкою. Її дратувала не сама голизна її тіла, а те, що вона поставала перед екраном голіша голої. Адже тоді була гола також під шкірою, гола наскрізь аж до кісток і внутрішніх пульсуючих органів. Для зблискуючих у червонавій темряві окулярів вона була голіша, ніж коли-небудь бачила й могла бачити саму себе.
Упродовж якогось часу Ліліан ходила на рентгеноскопію разом з Аґнес Сомервіл. Вона бачила тоді, як Аґнес раптом із прекрасної