– Либонь, посварилися, – промовив Клерфе не без задоволення.
– Такі сцени трапляються тут щохвилини. З часом тут кожен трохи божеволіє. Психоз табору військовополонених. Пропорції міняються місцями, дрібниці набирають ваги, а важливі речі стають другорядними.
Клерфе уважно поглянув на Ґольманна.
– У тебе також?
– У мене також. Не можна безперервно витріщатися в один пункт.
– Ці двоє мешкають тут?
– Жінка. Чоловік мешкає поза санаторієм.
Клерфе підвівся з-за столика.
– Поїду в готель. Де ми могли б разом повечеряти?
– Тут. У нас є їдальня, у якій дозволено пригощати гостей.
– Добре. О котрій?
– О сьомій. Бо о дев’ятій я мушу бути в ліжку. Як в інтернаті.
– Як у війську, – сказав Клерфе. – Або перед перегонами. Пам’ятаєш, як у Мілані наш командир заганяв нас до готелю, як курей до курника?
Обличчя Ґольманна проясніло.
– Ґабрієлі? Він ще в ділі?
– Звичайно. Що з ним могло статися? Керівники вмирають у ліжку, як генерали.
Жінка, яка була з росіянином, повернулася і попрямувала до виходу, але її затримала якась сива жінка й тихо сказала щось гострим тоном. Жінка не відповіла й озирнулася. Хвильку повагалася, врешті зауважила Ґольманна і підійшла до нього.
– Крокодилиця не хоче мене випустити. Каже, що ніхто мене не пускав кататися. І що вона змушена буде донести на мене Далай-ламі, якщо я ще раз таке зроблю.
Тут вона помітила Клерфе й замовкла.
– Ліліан, це Клерфе, – сказав Ґольманн. – Я розповідав вам про нього. Приїхав несподівано.
Жінка кивнула. Вона лише ковзнула поглядом по Клерфе і звернулася знову до Ґольманна.
– Вона каже, що я мушу лягти в ліжко, – сказала роздратовано. – Тільки тому, що кілька днів тому я мала гарячку. Але я не дозволю себе ув’язнити. Не цього вечора! Ви зостанетеся нагорі?
– Так. Ми з’їмо вечерю в Передпеклі.
– Я також прийду.
Кивнула й повернулася у глиб холу.
– Тобі все це нагадує тибетський стиль, – сказав Ґольманн. – Передпеклом зветься тут приміщення, в якому можна перебувати гостям. Далай-лама – це, звісно ж, наш професор, а Крокодилиця – старша сестра.
– А ця жінка?
– Ліліан Дюнкерк. Бельгійка, мати її була росіянкою. Батьки вже померли.
– Чому вона так рознервувалася через якусь дурницю?
Ґольманн знизав плечима. Тепер він здавався втомленим.
– Я вже тобі говорив, що всі тут трохи божеволіють. Особливо коли хтось вмирає.
– То хтось останнім часом помер?
– Так, її приятелька. Учора, тут, у санаторії. Люди цим не надто переймаються, але завжди разом із небіжчиком умирає щось більше. Імовірно, трохи надії.
– Авжеж, – згодився Клерфе. – Але це всюди так.
Ґольманн кивнув.
– Тут починають умирати навесні. Частіше, ніж у Відні. Цікаво, правда?
Верхні поверхи санаторію