2
Коли вранці Клерфе прокинувся, побачив захмарене небо й почув, як вітер стукає віконницями.
– Фен, – пояснив офіціант. – Теплий вітер, який викликає втому. Дошкульний передусім у кістках. Особливо в місцях перелому.
– Ви їздили на лижвах?
– Ні, в моєму випадку то рани, отримані на війні.
– Але ж ви швейцарець?
– Я австрієць, – сказав офіціант. – Їзда на лижвах для мене закінчилася. Лишилася тільки одна нога. Але не повірите, як та ампутована нога болить за такої погоди.
– Який сьогодні сніг?
– Між нами кажучи, липкий, як мед. Згідно з готельним бюлетенем, добрий, а на вершинах сипкий.
Клерфе вирішив відкласти лижви на пізніше. І без того був ще втомлений, а щодо вітру – офіціант мав рацію. У нього теж боліла голова. «То через коньяк учора вночі, – подумав він. – Чому я пив далі, коли відвіз до санаторію цю таємничу дівчину, котра поєднувала в собі біль світу й жагу життя? Дивні люди перебували тут у горах – люди з дуже тонкою шкірою. Я теж колись був такий. Цілі століття тому. Але я змінився, і то дуже. Я мусив. І що залишилося? Що, крім цинізму, іронії та фальшивого відчуття вищості? Як довго я міг би ще брати участь у перегонах? Хіба я вже не застарий? А що потім? Що ще на мене чекає? Посада представника автозаводу в якомусь провінційному місті – і старість, що повільно надходить, з нескінченними вечорами, поступовою втратою сил, болючими спогадами, з гнітючими втратами, з рутиною, з примарою екзистенції, яка добігає кінця в нудотних повторах? Біль світу заразливий. Ресурс життя, без мети й без жодної опори». Вдягнувши плащ, він виявив у ньому чорну оксамитну рукавичку. Клерфе знайшов її вчора на столі, коли повернувся з бару. То, мабуть, її забула Ліліан. Він сховав рукавичку до кишені, щоб віддати пізніше.
Він ішов уже годину по снігу, коли неподалік шосе, біля лісу, побачив невелику квадратну будівлю, увінчану банею, звідки снував чорний дим. Зупинився. У Клерфе прокинулися огидливі спогади, через які він змарнував кілька років життя, намагаючись їх забути.
– Що це за будівля? – поцікавився у хлопця, який відгортав лопатою сніг біля крамниці.
– По той бік вулиці? Крематорій, пане.
Клерфе ковтнув слину. Отже, він не помилявся.
– Тут? – запитав. – Навіщо вам тут крематорій?
– Для санаторійників. Тобто для померлих.
– І для цього потрібен вам крематорій? Аж стільки вмирає?
Хлопець сперся на лопату.
– Тепер уже не так, як давніше, пане. Але до війни, я маю на увазі першу війну, та й пізніше теж – тоді багато вмирало. У нас тут довгі зими, а взимку важко копати землю, замерзає на камінь, і то глибоко. Крематорій набагато практичніший. Цей має вже майже тридцять років.
– Тридцять? Отже, у вас уже був крематорій, перш ніж він увійшов у моду? Задовго до розповсюдження в масовому масштабі?
Хлопець не зрозумів, що Клерфе мав на увазі.
– Якщо йдеться про практичні речі, ми тут завжди були першими,