Художники, якщо не помирають дуже рано, живуть дуже довго. Чіпка життєва сила. Не те що якісь там поети.
– Ну і як вам? – з надією спитав Воробкевич.
– Чесно? Ну, так собі. Хоча… щось у цьому є, звісно.
– Не будете брати?
Йому було шкода Воробкевича. Бідолашний Воробкевич. Бідолашний Шпет. Не бачити Шпету своїх відсотків.
– Я й не збирався. Я не галерейник. Я історик.
– Тоді навіщо?
– Баволь у двадцяті пристав до групи «Діамантовий витязь». Я займаюся цією групою.
– Ніколи не чув.
– Ніхто не чув. Він робив для них декорації та костюми. До їхньої вистави, в сенсі. Можливо, у вас є начерки? Ескізи?
– Ні, – сказав Воробкевич сумно. – Тільки ось це. Може, все ж таки візьмете?
– Ні, що ви. Куди я його?
Воробкевич схилив сумну рожеву лисинку.
– Хіба що… Можна спробувати його розкрутити.
– Розкрутити? – дуже повільно, смакуючи слово на язиці, повторив Воробкевич.
– Еге ж. Зробити знаменитим. Ну, принаймні відомим. Ви ж, здається, пишете для газет? А диваків люблять.
Особливо мертвих, подумав він.
– Влаштувати виставку. Запросити бомонд. Знаючих людей.
– Так, – повільно сказав Воробкевич, дивлячись перед собою, – ви маєте рацію. Помер безвісний, всіма забутий… геній, який споглядав інші світи. Я як почесний громадянин просто зобов’язаний…
Очі Воробкевича все ж таки були схожі на чорницю. Сизуватий полиск. Катаракта?
– Можна подумати, скажімо, про бієнале. Імені Баволя. Новий космізм. Ось цей… Цвинтар? Він живий?
– Що йому зробиться, – з відразою сказав Воробкевич. – Сидить у своєму Мюнхені.
– Добре було б порозпитувати його про Баволя. Якісь цікаві факти, подробиці. Випустити альбом із репродукціями. Місту потрібна своя легенда. Свій бренд. Це ж можна… ну, тиражувати. У нього є спадкоємці?
– Ні!
– Ну от. Це, звісно, грубі матерії, але є ж сувенірна галузь. Чашки з принтом. Футболки. І виникає зворотний зв’язок, розумієте? Баволь стане ще більш відомим. У вас буде свій Чюрльоніс. І ніхто інший, як ви…
– Зворотний зв’язок, – прошепотів Воробкевич, – зворотний зв’язок…
У голові Воробкевича розгорталася шерега кухлів із принтами, помахували короткими рукавами футболки. Чому ні? Баволь із тих художників, які в репродукціях виглядають ліпше, ніж в оригіналі.
– Звісно, що треба зареєструвати. Отримати патент. Можливо, на ваше ім’я, або як власність міста, а ви – представник. Я не дуже знаю, як це робиться, але певно є тямущі юристи. Почати з виставки, а там…
– Витягнути, – задумливо промовив Воробкевич. – Із пітьми забуття. І це навіть добре, що помер усіма забутий. І що не дисидент. І не жертва репресій, ці вже набридли всім, а священний невдаха, божественний безумець… Це приймуть. Тут є перспектива. І, звісно, він одразу підскочить у ціні.
Останнє