Воробкевич пам’ятав, що Баволь у нього є, але не дуже пам’ятав, які в Баволя роботи.
– Ви впевнені? Вас більше нічого не цікавить тут? Тільки Баволь?
– Тільки Баволь.
Вони минули Штернберга. Минули Жука та Цвинтара. Плідного алкоголіка Кузнєцова. Перебіжчика Широкова. Цвинтара він би прикупив, якби були в нього гроші. Величезна квартира, і самісінький Воробкевич. Шпет, такий Шпет. Таємне товариство самотніх старих, які трусяться над уламками Атлантиди.
Перед останніми дверима Воробкевич зупинився. Боїться, може, Баволь зараз раптово зробився модним, а він, Воробкевич, і не знає? Або що впустив до будинку грабіжника? Просто – шахрая? Вічні острахи колекціонера. Шпету в цьому сенсі простіше, колекція Шпета становить цінність тільки для нього самого.
– Так ви кажете, вас Шпет направив?
– Хіба він не телефонував вам?
– Так, – Воробкевич потрусив щоками, – так, звісно Шпет говорив. Авангард. Початок двадцятих. Авжеж. Я теж займався авангардом, знаєте. Андеграундом. Я так сподівався, що рано чи пізно… А зараз усім соцреалізм подавай. Усі ці трактористи на стерні. Монтажниці… Цей усереднений мазок. Хто б міг подумати?
– Великий стиль завжди користується попитом, коли він закінчується. Рано чи пізно він набридне, і згадають про андеграунд. Треба просто мати терпіння.
Воробкевич відімкнув двері, понишпорив по стіні в пошуках вимикача. Що тут раніше було? Кухня? Ванна кімната? Від прокладених зверху труб залишилися зафарбовані оцупки. Сліпі стіни без вікон, і – полотна та картони, полотна та картони, і всі – обличчям до стіни, обличчям до стіни, як покарані діти.
– Баволь, – замислено бурмотів Воробкевич, озираючи кімнату банькатими черешневими очима. – Десь тут у мене він стояв, Баволь. Тут? Так, здається, тут.
Воробкевич перевертав картини, побіжно дивився на них і знову ставив обличчям до стіни. І кожна на коротку мить спалахувала яскравим спазматичним життям, немов намагалася сподобатися або принаймні запам’ятатися… Кому все це? Для кого?
– А! – сказав Воробкевич.
Він підійшов ближче.
– Так, точно, Кароль Баволь. Це його підпис. КаБе латиницею, бачите, там, у кутку?
Він повірив Воробкевичу на слово. Може, й Баволь.
– У вас що, тільки одна його робота?
– Та ні ж. Ось, уся ця купка. Ну, небагато, звісно. Але, здається, все, що зберіглося. Більше його ніде немає, Баволя. Невизнаний геній. – Воробкевич говорив, поступово запалюючись. – Наш Чюрльоніс. Відлюдник. Мандрівник духу. Я… ви знаєте, чому я його тримаю тут, у запаснику? Щоб фарби… в первозданній свіжості… Ви ж знаєте, роботи Чюрльоніса…
– Блякнуть. Знаю.
– Час вбиває, – сказав Воробкевич.
На невеликому, п’ятдесят на п’ятдесят, картоні уторована курна дорога оминала будівлю з рожевого каменю, скоріше за все, храм. Уздовж стежки височів ряд кипарисів, темних, тугих; і чомусь відразу було зрозуміло, що там, під кипарисами,