– З Пітера.
– Ну і як там, у Пітері?
– Холодно. Мокро.
Упир кивнув із якоюсь похмурою задоволеністю.
– Живий ще, значить, Пітер…
Упир одним довгим ковтком спустошив свою банку, зім’яв її у могутньому кулаці й потягнувся за наступною.
– А ти хто по життю, брате?
Його банка теж раптом виявилася порожньою.
– Мистецтвознавець. Авангард двадцятих.
– Це ти даремно. Пусте заняття.
Говорив лише Упир. Мардук мовчав. З іншого боку, на те він і Мардук. Йому вести розмови зі смертними якось ні до чого.
– Усе скінчилося. Мистецтво скінчилося. Більше не породжує нові змісти.
– Мартинова я й сам читав…
Байкери взагалі повинні у зграї збиватися, ні? Свої клуби, нашивки.
Він простягнув руку за ще однією бляшанкою, але мовчазний Мардук витяг із рюкзака пляшку горілки і скрутив їй голову.
– Ні-ні… мені пива.
– Пива так пива. – Упир знизав плечима і ковтнув із пляшки.
Він дивився, як смикається волохатий кадик Упиря, в пляшці булькотіло й ворушилося, наче самозароджувалося невідоме життя. Нарешті Упир відірвався від пляшки, передав її Мардукові та згріб у жменю залишки чипсів:
– Пом’янемо мистецтво.
Йому здалося, що лампочка під стелею починає блимати. Дрібно-дрібно, але дуже неприємно. У кого він бачив таку? А, у Шпета.
– Як узагалі мистецтво може породжувати нові змісти? – Упир поставив порожню пляшку на тумбочку поряд із порожньою упаковкою з-під чипсів. – Ось людина. Ось мозок. Мозок не змінився з часів палеоліту. Так?
– Змінився. – Йому було шкода мозку. – У гірший бік. Об’єм зменшився. Я читав, що відсотків на двадцять, хоча це вже занадто, як на мене. Так чи інакше, вони у порівнянні з нами були генії. Генії та красені. Метр дев’яносто, прекрасний кістяк, високий лоб. Якби вони потрапили до сучасного світу, вони б його змінили. Ті технічні завдання, які вони вирішували, для свого часу були революційними. Кожне оббите каміння, кожна вискоблена шкура, кожна пастка…
– Ти хочеш сказати, брате, що ми виродилися? – уточнив Упир.
– У порівнянні з ними – так. Адже ми сидимо на всьому готовенькому. Культура – це протез, власне кажучи. Протез геніальності.
– Культура давно прогнила, – мрійливо сказав Упир. – Пара-друга точкових ударів…
– Це, – мовчазний Мардук покопався у рюкзаку і витяг ще одну пляшку, – за умови, що змісти породжує людський мозок. А якщо змісти самі по собі, а людський мозок – сам по собі? Не передавач, а приймач. Тоді обмеження знімається, погодьтеся.
У Мардука був м’який інтелігентний голос.
Світло блимало все частіше, і в цих мерехтливих спалахах світло-присмерк йому здалося, що Упир заклав свою лапу під ремінь