– Так.
– Скільки йому було?
– Сорок.
– Це занадто рано для того, щоб помирати.
– Саме так.
– Можна дізнатись, як саме він помер?
Я не хотів про це говорити, але пам’ятав про обіцянки, які давав сам собі перед початком пошуків, тож я розповів йому все. Я знову почув гудки, і мені стало цікаво, чи він не втомився ще тиснути на кнопку. Раптом він сказав:
– Якщо ти піднімешся до мене нагору, я подивлюсь на той ключ.
– Я не можу піднятись нагору.
– Чому?
– Бо ви живете аж на дев’ятому поверсі, а я так високо не підіймаюсь.
– Але чому?
– Це небезпечно.
– Тут абсолютно безпечно, повір.
– Це поки що, доки нічого не трапилось.
– Із тобою все буде гаразд.
– Такі в мене правила.
– Я вийшов би до тебе, – сказав голос, – але я просто-напросто не можу.
– Чому?
– Я хворий.
– А мій тато мертвий.
– Я під’єднаний до багатьох апаратів, ось чому я так довго йшов до домофону.
Якби зараз я міг вчинити інакше, я обов’язково це зробив би. Але нічого не можна повернути. Я чув, як голос казав:
– Алло. Алло. Будь ласка.
Я просунув свою візитку під вхідні двері та кинувся втікати так швидко, неначе за мною хтось гнався.
Аббі Блек жила у квартирі номер один будиночка на Бедфорд-стрит. Я йшов туди дві години і двадцять три хвилини й увесь час грав на тамбурині, від чого у мене сильно стомились руки. Над входом висіла невелика меморіальна дошка, яка повідомляла, що колись у цьому будинку жив поет Една Сент-Вінсент Міллі, і що цей будинок був найвужчим у цілому Нью-Йорку. Я не міг зрозуміти, якої статі був чи була Една Сент-Вінсент Міллі. Я спробував відімкнути двері ключем, проте він проліз лише до половини і застряг. Тоді я постукав у двері. Ніхто не відчиняв, хоча я чув голоси всередині будинку. Мені спало на думку, що квартира номер один мала б бути на першому поверсі, тож я постукав знову. Я був готовий бути нав’язливим, якщо це було потрібно.
Двері відчинила жінка, яка запитала:
– Чим я можу вам допомогти?
Вона була неймовірно вродливою, а її обличчя було схожим на мамине – також усміхнене, навіть коли вона не всміхалася. А ще у неї були страшенно великі цицьки. А найбільше мені сподобалось, як її сережки погойдувалися і торкалися шиї. Раптом мені спало на думку, що треба подарувати їй один з моїх винаходів, щоб одразу сподобатися. Хоча б якусь дрібницю, на зразок флуоресцентної брошки.
– Привіт.
– Здоров.
– Ви Аббі Блек?
– Так.
– А я – Оскар Шелл.
– Здоров.
– Привіт. Тоді я сказав:
– Вам, мабуть, постійно це кажуть, проте якщо ви пошукаєте у словнику фразу «неймовірно вродлива», то побачите там своє фото.
Вона засміялася і відповіла:
– Мені такого ще не казали.
– Ви просто спілкуєтесь не з тими людьми.
– Може, й так.
– Бо ви справді неймовірно вродлива.
Вона прочинила двері трохи більше. Я запитав:
– Ви