Я подивилась на незавершену скульптуру своєї сестри, а незавершене дівча дивилось на мене.
Навіщо взагалі займатися коханням?
Ми разом пішли до кав’ярні, де вперше зустрілись. Разом і окремо.
Ми сіли за столик. По один бік столу, обличчями до вікна. Я не хотіла знати, чи міг би він мене полюбити.
Я хотіла знати, чи була йому потрібною.
Я перегорнула його записник на чистий аркуш і написала: «Будь ласка, одружися зі мною».
Він подивився на свої руки. ТАК і НІ.
Чому люди взагалі кохаються?
Він взяв ручку і написав на останній сторінці записника: «Ніяких дітей». Це було нашим першим правилом.
– Я розумію, – відповіла я йому англійською. Ми більше ніколи не розмовляли німецькою.
Наступного дня ми з твоїм дідусем пішли під вінець.
Єдина тварина
Я дочитав перший розділ «Короткої історії часу», коли тато був ще живим, і мені стало неймовірно тяжко на серці від розуміння, яким незначним є людське існування, а ще від того, що ні для Всесвіту, ні для плину часу абсолютно не важило, жив я чи ні. Коли ввечері тато вкладав мене спати, і ми розмовляли про книжку, я запитав, чи знає він, як вирішити цю проблему.
– Яку проблему?
– Проблему того, наскільки незначними ми є для цього світу.
– Що ж, уяви, що тебе висадили з літака посеред Сахари, а ти взяв пінцет і порухав одну піщинку на один міліметр, що б із цього вийшло?
– Мабуть, я помер би від зневоднення. Тато продовжив:
– Я маю на увазі саме той момент, коли ти порухав би піщинку, що б це змінило?
Я розгублено відповів:
– Я не знаю, а що? Тато наполягав:
– Подумай про це.
– Думаю, я порухав би піщинку.
– І це означало б?…
– І це означало б, що я порухав піщинку.
– Це означало б, що ти змінив Сахару!
– І що?
– І що? Сахара – величезна пустеля, яка існує уже багато мільйонів років. А ти її змінив!
– Точно! – Я аж сів із несподіванки. – Я змінив Сахару!
– А це означає…
– Що саме? Скажи мені!
– Ну, я не говорю про такий шедевр, як «Мона Ліза», чи ліки від раку. Я говорю про зміщення однієї піщинки в Сахарі на один міліметр.
– І?
– Якби ти цього не зробив, то історія людства мала б один шлях розвитку.
– Угу…
– Але ж ти це зробив, тож…
Я підскочив на ліжку, вказуючи рукою на зірки на стелі і закричав:
– Я змінив хід історії!
– Саме так!
– Я змінив Всесвіт!
– Так, змінив.
– Я – Господь!
– Ти ж атеїст.
– Ну тоді, я не існую!
Я впав на ліжко, прямісінько в татові обійми, і ми розреготалися. Ось як я почувався, коли вирішив зустрітися з кожним нью-йоркцем на прізвище Блек. Навіть