Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Джонатан Сафран Фоер
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная образовательная литература
Год издания: 2005
isbn: 978-966-14-9940-8,978-966-14-9258-4
Скачать книгу
були стосунки з моєю дружиною. Я не зміг вбити дружину. Я хочу до неї повернутися, бо я все їй прощаю.

      Якщо ви мене випустите, я буду хорошою людиною, тихою та законослухняною.

      Прошу вас розглянути моє прохання.

Курт Шлютцер,в’язень номер 24922

      Пізніше дядько розповів мені, що цей чоловік провів у в’язниці понад сорок років. Його посадили ще молодим. Коли він писав цього листа, він уже був старим та нещасним. Його дружина вийшла заміж вдруге. У неї народилися діти, а потім і внуки. Хоча дядько нічого про це й не казав, я здогадалась, що він дружив із цим в’язнем. Дядько також втратив дружину і також потрапив до в’язниці. Він ніколи цього не казав, але чомусь я здогадувалася з його розповідей, що він піклувався про ув’язненого. Вони наче охороняли один одного. І коли через декілька років я запитала дядька, як склалася доля цього в’язня, дядько відповів, що нічого не змінилося, і той чоловік досі сидів у в’язниці. Він писав листи до керівництва. Він звинувачував себе і пробачав свою дружину, не знаючи, що його вибачень ніхто вже й не чекає. Мій дядько забирав усі листи і обіцяв подбати, щоб їх надіслали. Але натомість він усіх їх зберігав. Вони заповнили всі шухляди у його шафі. Мені завжди здавалося, що це могло б довести людину до самогубства. Я мала рацію. Мій дядько, твій двоюрідний прадідусь, убив себе. Хоча, можливо, це не мало ніякого стосунку до ув’язненого.

      Тепер, маючи вже три зразки почерку, я могла порівнювати. Перше, що я помітила, це те, що почерк в’язня був більше схожий на татів, ніж на почерк убивці. Але я знала, що мені знадобиться більше листів. Якомога більше.

      Тоді я пішла до свого вчителя гри на фортепіано. Я завжди мріяла його поцілувати, але боялася, що він мене засміє. Я попросила його написати мені листа.

      А потім я попросила про це ще й свою тітку, мамину сестру. Ту, що любила танці, проте ненавиділа танцювати.

      Я попросила ще й свою шкільну подругу Мері написати мені листа. Вона була веселою та життєрадісною. А ще вона любила бігати по будинку голяка, хоча була вже занадто дорослою для цього. Вона нічого не соромилася. Я нею просто захоплювалася, бо сама була дуже сором’язливою, і це мене пригнічувало. Вона любила стрибати на ліжку. Вона стрибала на ліжку щодня протягом стількох років, тож одного разу просто на моїх очах шви на матраці розійшлися від її стрибків. Її невелика кімната одразу наповнилася пір’ям. Від нашого сміху воно літало у повітрі. Тоді я подумала про птахів. Чи могли б вони літати, якби у цей час хтось десь не сміявся?

      Я пішла до своєї бабусі, твоєї прапрабабусі, і попросила її теж написати мені листа. Вона була мамою моєї мами. Мамою мами мами твого тата. Я її майже й не знала. У мене не було потреби її знати. Мені не потрібно знати минуле, так по-дитячому тоді думала я. Я не думала про те, що, можливо, минулому потрібна я.

      – Який саме лист? – запитала бабуся.

      Я сказала їй, що вона може писати про все, що заманеться.

      – Тобі потрібен лист від мене? – знову запитала вона.

      Я відповіла ствердно.

      – Благослови