Біла принцеса. Філіппа Ґреґорі

він. – Подумай про це. Ти можеш поставити собаку під прапор Білої троянди, й вони воюватимуть за нього на смерть. І моє становище відразу стане хистким. Буде це собака чи принц, мені доведеться знову розпочати війну. Це буде те саме, що організувати нове вторгнення. Доведеться мені знову не спати як перед битвою під Босвортом і мріяти про перемогу протягом цілого дня, як тоді я мріяв. З одним винятком: цього разу я не матиму французького війська, не матиму прихильників із Бретані, не матиму іноземних грошей, щоб набрати військо, не матиму добре навчених найманців. Я не матиму того дурного оптимізму, який опановує хлопця, що вперше виходить на битву. Цього разу я зможу сподіватися тільки на себе. Цього разу я матиму не прихильників, а тих людей, які приєдналися до мого двору, коли я виграв битву.

      Він побачив зневагу на моєму обличчі й кивнув, погоджуючись зі мною.

      – Я знаю «тимчасових служителів», – сказав він. – Так, я їх знаю. Людей, які приєднуються до переможця. Думаєш, я не розумію, що вони були б найближчими друзями Ричарда, якби він переміг під Босвортом? Думаєш, я не знаю, що вони перебіжать до кожного, хто виграє битву між мною і новим претендентом? Ти думаєш, я не знаю, що кожен із них є моїм найкращим другом лише тому, що я переміг у битві в той знаменний день? Думаєш, я не протиставляю тих дуже й дуже небагатьох, які були зі мною в Бретані, тим дуже й дуже багатьом, які перебувають зі мною в Лондоні? Думаєш, я не знаю, що кожен новий претендент, який переміг би мене, робив би те саме, що роблю я, – змінював закон, роздавав багатство, намагався б завести друзів і підтримувати їхню лояльність?

      – Який новий претендент? – прошепотіла я, вибравши одне слово з його тривожного монологу. Я похолола від страху, що він чув про хлопця, котрий ховається десь у Європі й, можливо, написав моїй матері. – Що ти маєш на увазі, який новий претендент?

      – Будь-який, – різко відповів він. – Сам Христос не знає, хто тепер перебуває у схованці. Мені розповідають про хлопця, але ніхто не може сказати мені ні де він є, ні як він себе називає. Лише Бог знає, що робили б люди, якби їм довелося вислухати бодай половину історій, що їх я вислуховую кожного дня. Джон де Ла Поль, твій кузен, заприсягся мені в лояльності, але його мати, сестра твого батька, й він був названий наступником Ричарда – не знаю, чи можу я довіряти йому. Френсис Ловел – найбільший друг Ричарда – заховався десь у святилищі, й ніхто не знає, чого він хоче й що планує або з ким він змовляється. Нехай мені допоможе Бог, я навіть переживаю такі хвилини, коли сумніваюся у твоєму дядькові Едвардові Вудвілі, а він перебував у моєму оточенні ще в Бретані. Я відкладаю визволення твого зведеного брата Томаса Грея, бо боюся, що, приїхавши до Англії, він не стане моїм лояльним підданим, а буде ще одним рекрутом для них – хоч би ким вони були, хоч би чого вони чекали. Потім існує Едвард, граф Ворікський, він серед тих, хто гуртується навколо твоєї матері, готуючи себе до чого? До зради? Я оточений твоєю родиною, і я не довіряю нікому з них.

      – Едвард ще дитина, – швидко