Я опустила очі.
– Ні, – відповіла я похмурим голосом. – Я лише хотіла сказати, що, здається, дивним те, що я живу не в апартаментах королеви.
– Тобі чимось не подобаються апартаменти, в яких ти живеш? Тобі не подобається, як вони вмебльовані? Вони надто малі?
– Ні.
– Ти хочеш кращих гобеленів на стінах? Тобі не вистачає музик? Чи слуг? Ти голодуєш, кухні надсилають тобі мало страв?
– Не в цьому річ.
– Може, й справді ти помираєш із голоду? Почуваєш себе самотньою або мерзнеш?
– Мої апартаменти мене цілком задовольняють, – процідила я крізь зуби.
– Тоді я пропоную, щоб ти дозволила моїй матері залишитися в тих апартаментах, де вона нині є, бо вона їх потребує як мій головний радник. А ти житимеш у кімнатах, які вона тобі надала. І я навідуватиму тебе щоночі, перш ніж вирушу в подорож.
– Ми вирушимо в подорож?
Я вперше про це почула. Він кивнув.
– Не ти. Ти нікуди не поїдеш. Мати вважає, тобі краще залишитися в Лондоні. А ми з нею поїдемо на північ. Вона вважає, що я повинен показатися стільком людям, скільком зможу, відвідати міста, поширити свою популярність. Призначити наших прихильників на відповідальні місця, переманити колишніх ворогів. Тюдори повинні поставити свою печать на цій країні.
– О, в такому разі вона, звичайно, не захоче, щоб я була там, – сказала я з неприязню в голосі. – Якщо ви поширюватимете вплив Тюдорів, то принцеса з династії Йорків вам лише заважатиме. А що як люди віддадуть перевагу мені? Якщо вони не помічатимуть тебе, не помічатимуть її, а вітатимуть мене?
Він підвівся на ноги.
– Думаю, вона дбає лише про твоє здоров’я і здоров’я твоєї дитини, як і я, зрештою, – різко відказав він. – І звичайно ж, треба домогтися, щоб королівство лояльно ставилося до династії Тюдорів. Дитина у твоєму лоні – це спадкоємець престолу з династії Тюдорів. Ми робимо це для тебе й для дитини, яку ти носиш. Моя мати працює на мене й на свого онука. Я хотів би, щоб ти знайшла в собі бажання бути вдячною. Ти називаєш себе принцесою, я тільки й чую, що ти вважаєш себе принцесою за правом народження, – я хотів би, щоб ти це довела. Я хочу, щоб ти показала себе особою королівської крові.
Я опустила очі.
– Скажи їй, що я вдячна, – мовила я. – Я завжди, завжди вдячна.
Моя мати увійшла до моїх апартаментів, із блідим обличчям і з листом у руках.
– Що там у тебе? Нічого доброго, судячи з твого обличчя.
– Це пропозиція короля Генриха, щоб я одружилася.
Я взяла в неї листа.
– Ти? Щоб ти одружилася? Що він має на увазі?
Я переглянула аркуш паперу, який тримала в руці, й подивилася на неї. Навіть її губи побіліли. Вона кивнула, ніби втратила дар мови, кивнула кілька разів і не сказала нічого.
– Одружитися з ким? Облиш, мамо. Ти мене лякаєш. Про що він думає? Про кого він думає?
– Про Якова Шотландського.
Вона хапнула ротом повітря, ніби хотіла засміятися.
– У кінці листа після всіх компліментів і