Душа болить, бо жду з Небес привіт.
Не можу я радіти, бо у ницих
столи Ти накриваєш на обід…
Несу вантаж тяжкий всіх в світі сліз і ран
і, мовби той верблюд, очолив караван.
А ще дійма жура: себе в узді відчув я -
то недруги мої накинули аркан…
Почув, що я подібний плотоводу:
пливу уміло в будь-яку погоду
рікою сліз. Боюсь, одначе, я:
і пліт пірне на дно, і я за ним – під воду!..
Я – сірий, сивий, мов торішній очерет,
сумний-сумний ашуг, заплаканий поет.
А дні бредуть, як череда, у невідоме…
Ти бачиш? Ні, спокійно спиш чи п’єш шербет…
Нехай від солі сліз я вії не очищу -
любов свою поставлю на щаблину вищу.
Коли дотла згорю в огні свого кохання,
не знайдеш, люба, ти золи на попелищу…
Ми – гості на пиру за маревом-столом,
точніше, цвинтар лиш – оселя для сіром.
Живому ще завчасно вириють могилу,
а виривши, вважають послугу добром.
Я хмільним засинаю й прокинусь в хмелю.
Хміль – мій друг, бо ослабив на шиї петлю.
Доки чаша в руках, непідвладний я смерті,
тож вино, мов кохану, я вірно люблю.
Сказав дідусь: «Зруйнуйте давній храм!..»-
Звели новий, фортецю й кілька брам…
Сказав юнак: «Врятуємо руїни!..» -
Відкрите місто ворогу й вітрам!..
«Ознака істини – звичайна простота», -
друг написав мені в кінці листа.
Продовжую я вчитися у майстра,
хоча прожиті у трудах такі літа!..
Скупий багач бідніший бідняка,
в якого щедра на добро рука:
він прийде до сусіда позичати,
бо той дав жебракові п’ятака…
Всевишній наш Суддя! Ці докори – за діло:
не знаю днини я, щоб серце не боліло!
Ночами сльози ллю все через нього я -
коли болить душа, чому страждає тіло?…
Якщо не за юрбою, куди іти Тахіру?
А разом із журбою куди іти Тахіру?
Хтось каже: Небеса щедріші від землі…
Тож Слово за Тобою, куди іти Тахіру.
Мені шепоче ніч, гонець моєї долі:
«У тебе в серці знов невиліковні болі.
Ти зайвий на землі, як попит на добро:
алмаз в душі твоїй не вартий дрібки солі!..»
Ти завше відрізняв шкідливе і корисне?
Чи ждав, коли життя лещатами затисне?
Мо’, тайна Всесвіту розкрилася тобі
чи знав, що друг подасть із ліками трутизни?
Не в мріях чи вві сні, а тільки наяву
прийди хоча б на мить, спитай, як я живу…
Троянди запашні ти заплела у коси,
а я від розпачу волосся сиве рву!..
Я соколом кружляв над квітником вдовиці.
Мене мисливець збив – зраділи люди ниці.
На ловлю я летів, не дивлячись довкіл,
тож Господу хвала, що не сміються птиці!..
Я сильним і сміливим був. Кажу не всує!
Але,