Час наближався непомітно під вечір, спорожніла пляшчина. І тут несподівано Олесь Іванович розкуйовдив довге сиве волосся:
– Слухай, а сьогодні ж день міліції, а в мене давня звичка полірувати горілку гарним вином.
– При чому тут одне до другого? – оторопів я.
– А при тому, що ми оце поприбираємо недоїдки, встанемо й підемо ближче до святої Софії. Там у мене є улюблена точка, а нагорі в провулку Рильському районне відділення міліції, де служить один мій друг. От ми й пройдемося дорогою праведників.
Сказано – зроблено. Спустилися на Хрещатик, піднялися трохи вгору, забрели в винний заклад, де від вечірнього чоловіцтва аж кишіло, а далі попленталися поважно до пам'ятника Богдану Хмельницькому. Я гордо ніс у торбині велику пляшку таврійського портвейну і тільки встигав піддакувати звеселілому супутнику. Скажу прямо, настрій у нас був уже досить грайливий.
Непомітно підійшли до старовинного будинку, на фасаді якого яріло привабливо: «Шевченківське районне відділення міліції». Ми зупинилися проти високих дверей.
– Олесю Івановичу, то де ж ваш друг?
– А хто його знає, – махнув рукою Жолдак. – Десь у міліції служить. А нам хіба не однаково? Ми прийшли привітати хлопців із святом.
– Та воно то так, – знайшовся я, дещо протверезівши, – але ж ми на доброму підпитії.
– Ну й що? За що нас саджати, коли ми прийшли їх вітати? Рушили!
– Тоді я першим ітиму, – рішуче заявив я, відчувши, що мій набагато старший друг здатний на подвиги.
Дерев'яні сходи вивели нас на другий поверх, а вже там ми наткнулися на скляну перегородку з написом «Черговий». За нею сидів сивочолий старшина й пас нас очима.
– Доброго здоров'я! – якомога впевненіше озвався я.
– І вам того ж, – привітно озвався черговий. – Що привело до нас?
– Як вам сказати, – не відступав я. – Ми з колегою, він у нас герой війни й письменник-лауреат, прийшли привітати вас із днем міліції, бо ви славні люди, гроза всяких бандитів.
– Так таки так, – схвально хитнув красивою сивою головою Жолдак.
Я забув всі розказні про міліцейські тортури, хміль додав мені відваги.