Неперебутнє. Леонід Горлач

що перше офіційне побачення з метром літератури мене особливо хвилювало, було б неправдою. Ну, майстер холодних гранітних катренів, у яких відсутній дух України, обвішаний найвищими відзнаками й не тяганий по чекістських підвалах – і тільки. Отож я спокійно піднявся зранку, постукав у двері свого сусіди й доброго побратима Віктора Кочевського й ми неквапом почвалали до УРЕ, аби згодом добиратися на роботу в Спілку. Я обережно притискав до себе портфель із офіційною папкою, Віктор Васильович за звичкою і цього разу обійшовся без особливих паперів. Йдемо собі, жартуємо, настрій гарний. Підходимо до старовинного будинку на вулиці тодішнього Леніна, я запрошую колегу навідатися до класика разом, але Кочевський чомусь обурюється:

      – Та я й даром не хочу з ним стрічатися. Неси сам та не засиджуйся в гостях.

      Літня секретарка доповіла шефові про мій прихід і впустила до кабінету. Я спокійно переступив поріг. Стіни в фоліантах, масивний старовинний стіл теж завалений паперами. За ним у кріслі впівоберта сидів Микола Платонович і поколочував чай. За ним світилося вузьке вікно, в яке заглядали гілки.

      – Доброго дня, – привітався я з порога, – я з Спілки письменників, Горлач.

      Бажан продовжував колотити руду рідину й тільки буркнув після привітання, блимнувши на мене з-під лоба:

      – Документи з вами?

      – Ось вони, – подав я тонку папку, які були в користуванні нашої демократичної творчої Спілки.

      Бажан ніби нехотя взяв папку, на якій чорною фарбою впадало в око «Спілка письменників України», якось ніби аж гидливо розтулив тонкі її обладунки й буркнув, знову взявшись за ложечку:

      – У вас там що в Спілці, кращої папки немає?

      – А ця хіба що? – не зрозумів я. – Ми і в ЦК партії в таких документи відправляємо.

      Господар кабінету ще раз зиркнув на мене, відклавши з такими муками створені ювілейні папери, й присунув ближче склянку з чаєм.

      – Залишіть, я вивчу й повідомлю…

      Я ще раз блимнув на паруючий чай, на метра поезії, який знову відвернувся до вікна, і мовчки вийшов із кабінету. Віктор Кочевський, якому я розповів про гостинний прийом, зареготав розкотисто:

      – А ти що, хотів чаю на дурняк попити? Гайда до Спілки, там знайдеш і не таке…

      Але там було вже не до напоїв. Ледве зайшов до Павла Архиповича, а він не місці не всидить, широкими кроками паркет старовинний міряє.

      – Дзвонив Бажан. Що ти за папку йому підсунув?

      Ну й оперативність! Я побачив на столі ідентичну хранительку документів.

      – Таку, як ось ця.

      – Так що тому Бажанові ще треба?

      – Не знаю.

      – Ну йди працюй, – заспокоївся Загребельний. – Ми своє зробили.

      … Ювілей В.Маяковського ми відбули успішно. А от чаю з самим Миколою Бажаном так і не вдалося скуштувати.

      Незвичне вітання

      Доля нагородила мене дружбою із світлою, чистою й прямою, як сонячний промінь, людиною – блискучим ліриком та незрівнянним пародистом