І повільно підвівся, і рушив до дверей. Я теж розгубився на мить, але потім кинувся навперейми, відчуваючи, що не випущу розтерзаного несправедливістю юнака зі стін, бо чогось же він приїхав шукати в них. Ледве всадив на місце і змовк проти нього, ждучи, коли бажання сповіді прорве загату таємничості.
І це сталося буквально через кілька хвилин. Самійленко через силу, то пориваючись угору, то ледве не ховаючись під стіл, виклав свою печальну історію…
Після сільської школи вступив він до Ніжинського педінституту на філологічний факультет, бо вже пробував свої сили в поезії. Може, й сам дух Миколи Гоголя кликав його в старі стіни, де ніколи не вмирав дух вільнодумства. Потягнувся до літстудії, став одним із її найталановитіших членів. Це й привернуло до нього особливу увагу пильнувачів державних підвалин, які використали всі легальні можливості впливу на несформовану натуру. Була пряма агітація бути таємним агентом у студійному середовищі, згодом почалися різні залякування аж до відрахування з інституту й ізоляції в табірному режимі. І Олександр здався, почав у визначений час їздити до похмурої кімнати барачного типу на залізничній станції з доповідними. Тривало це недовго, але ось нині, коли відчуття морального падіння почало все ближче стояти за спиною, мов докір сумління, він і подався до людей, які можуть чимось зарадити. І додав сумовито:
– І про вас не раз розпитували. Чи зустрічаємося, про що говоримо, кого сваримо…
Мене приголомшило таке щире зізнання майже зі сльозами на очах. Що я міг порадити, коли сам не мав жодного досвіду в подібних справах, коли не мав ніяких владних способів витягти хлопця з смердючої ями? Я тільки сказав:
– Влетів ти, Сашко, в халепу. Зрештою, плюнь ти на них і забудь про все. Зараз не ті часи, вночі не прийде за тобою «чорний ворон». І з інституту не мають право вигнати.
Сказав це Сашкові, сам не вірячи, що так легко все закінчиться. А, проводжаючи гостя у зворотну дорогу, пообіцяв ближчим часом навідатися на тих похмурих землячків на станції та й поговорити відверто про нього. Зрештою, я маю на це моральне право, бо захищатиму молодого колегу-літератора.
Якийсь час вагався, бо й самого переслідував страх перед всюдисущими господарями потайних ристалищ. Але одного разу таки відважився. Приїхав деренчливою електричкою в Ніжин, забрів у якийсь дорожній шалман, випив залпом склянку гіркої й рішуче попростував через забиту транспортом привокзальну площу до присадкуватого будинку із яскравою вивіскою: «Транспортна міліція».
Знав, що саме тут десь і знаходяться місцеві чекісти. Якийсь сержант у коридорі спитав мене, куди це я так рішуче, а коли дізнався, тільки посміхнувся:
– І вони вам треба? Та ми й самі їх обминаємо.
Та я вже не спинявся. Бажання висловити своє обурення через Сашка затемнювало очі. Ось й двері