Пройшов тиждень. Настав Новий рік. Що то їй новий рік принесе? Серце її непокійно билося. На третій день нового року зранку забігав Карпо сказати, що після Водосвяття[13] збірка. «Може, й про вас будуть балакати. Виходьте після обіду», – додав.
«Чи йти, чи ні? – думала Пріська. – Піти, а коли не будуть за неї говорити, – чого, скажуть, прийшла? А не піти – рішать без неї. Коли б вона там була, все б яке слово за себе замовила».
Непокійна і аж зелена, швендяла Пріська по хаті і не знала, що їй робити. Вона пригадувала всі сни, які тільки снилися їй за той час, коли вона почула ту прокляту звістку, – чи на добро вони, чи на лихо?.. Та й сни були, як і життя, – страшні та неодрадні: все покійні снилися їй, нове лихо верзлося… Що вони віщують, що пророкують? Не розгадає вона своєю головою, не прогляне зомлілою душею, наболілим серцем.
Прийшов день збору. Христя раніше і обід зварила, щоб не барити матері. Вона, дивлячись на неї, і сама журилась і не знала, чим би їй розвеселити матір. Пріська не обідала. Де вже та страва піде на душу, коли, може, з завтрашнього дня нічого буде кусати? Укинула Пріська ложку каші у рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала і з-за столу.
Крик і ґвалт застала Пріська на майдані коло волості, де зібралась громада. Старшина, засідателі, писар, староста стояли на рундуці і мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходилися у купи, гомоніли і знову розходились. Одні кричали: «Не хочемо так! чого така правда у світі?» Другі розмахували руками і голосно гукали: «Не буде по-вашому!» Кожен казав своє, і на майдані стояв такий гомін, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре. Пріська, побачивши купку жінок, що стояли в стороні, повернула до їх. Тут були: Феська Лазорчишина, Килина Чопівна, Горпина Ткалева, Мар’я Бубирка – все то свої, знайомі.
– Здорові! – привіталася Пріська.
– Здорова. І ти, Прісько, прийшла подивитися? – спитала Мар’я Бубирка, огрядна, червонопика молодиця.
– Знайшла диво, – сказала Пріська. – Уже мені, старій, на диво дивитися, коли б не було свого діла?
– Що ж у тебе за діло таке?
Пріська розказала. Молодиці ззирнулись одна з другою.
– А от ми вийшли подивитися, – жартівливо почала Мар’я. – Ткалиха – як її чоловіка у старшину будуть вибирати; Феська – з жалобою на свого – хай посадять на тиждень у чорну, щоб знав, як їй боки трощити; Чопівна – жалітися на хлопців, що її п’ятилітньої дочки ніхто досі не сватає.
Жінки реготали