15
І не стерпів той чвань зневаги до рангу свого, одступив на крок від голубого ридвана й загукав на чумаків огидним панським полубаском:
– Що везете-е-е?
Але, співаючи, балакаючи між собою, чумаки йшли повз пана полкового обозного, наче проз копицю сіна, ішли та й ішли побіля своїх величезних дубових маж, і ніхто – нічичирк!
А Михайлик тим часом поштиво вклонявся до всіх, хто минав його, і пильно вдивлявся в вусаті, пропечені сонцем обличчя, але незабутніх батькових рис ніде серед сотні людей він не вздрів.
– Добридень, дядечку! – до всіх озивався Михайлик, бо ще й голосу хотілося почути в кожного.
Та й голоси були не ті.
– Рости великий, парубче, – ґречно відмовляли йому чумаки.
– А я й так немалий, – ніяковів хлопець, бо ж він завше соромився зросту свого й неоковирності. І вклонявся знову: – Добридень, дядечку! – І кожен чумак відповідав цьому ставному молодикові яким-небудь приязним словом.
– Куди верстаєте дорогу? – вклонялась до них і Явдоха, тримаючи синочка за руку.
– До Києва, неню, – відповідали чумаки.
– Боже помагай! – напучувала жінка і так само пильно, як і син, але вже без надії знайти коли-небудь чоловіка, оглядала кожного, щоб побачити бодай кого знайомого, хто міг би хоч про Йванову долю сказати гірке слово.
– Чолом, матусю! – одвічали їй чумаки, простуючи далі, бо чемність серед простолюду в усі віки була свята й висока, а бундючних ґевалгв, непоштивих та неґречних, не любили добрі люди ніколи й ніде, хоч би й були ті нечеми значними панами, вельможами, головами чи начальниками, – не любили мугиргв отих, зневажали навіть, – тому ось і проходили всі ці люди проз пана обозного, проз велике цабе, ніби й не помічаючи його і не вітаючись: адже звичай велгв вітатись першими з усіма стрічними не чумакам, бо ж тії були при вельми важливому ділі, а всім тим, хто зустрічав їх, крім хіба людей старих, що їх чумаки й самі вітали… Про все це мені розповідала колись моя бабуся Ганна, чумакова дочка, що й сама колись бачила, як ходили чумаки по роздольних землях України з прегордим почуттям заслуженої до себе поваги: життям важачи, ті сміливці привозили з Півдня та Сходу не тільки сіль та рибу, а й ліки та книги, калган, і перець, і грецькі вина, і кінську збрую, і свинець та оливо, і порох, і коштовні тканини, і всякі заморські дива, і чутки та звістки з усього світу, – хоч найголовнішим ділом чумаків була все-таки сіль, без якої народ жити не міг…
І панові обозному на думку спало ущипливе дражніння чумаків: «Хоч і воза попомазав, дак і солі ж попоїв», але він промовчав, бо так же заманулось йому помацати й понюхати, що ж везуть чумаки, аж він перед ними зняв шапку.
Але вклонитись пан Пампушка-Купа-Стародупський все-таки не мгг, не гнулись