– Ой, рятуйте ж! – лементувала пані.
Але ніхто не ворухнувся.
Пан обозний і завжди торопів перед будь-якою небезпекою.
Явдоха… реготала.
А Михайлик з неприхованою цікавістю дивився, що ж буде далі.
– Пробі! – ґвалтувала пані.
– Та це ж – не гадюка, – пирснула татарка Патиме.
– То – жовтобрюх, пані, – сказала й Михайликова мама, ступила до зміючки й спокійно взяла її понижче золотої голови.
Але пані зарепетувала ще дужче й прожогом кинулась до Михайлика.
– Та він же не вкусить, пані, – був спробував мовити й парубок, але в ту ж мить Роксолана знов опинилась на його руках.
Хлопця аж захитало.
– Боюсь, боюсь! – волала пані.
– Жовтобрюх зовсім не страшний, – намагався вгамувати її Михайлик.
– А яке в нього кругленьке око, – і ковалева мама піднесла руду зміючку до самісінького носика пані Роксолани і так настрахала її, що коверзуха заверещала зовсім несамовито.
– Злазьте, пані, – суворо наказала Явдоха.
– Ой, не злізу!
– Злазь, кажу тобі! – втрачаючи рештки хлопської поваги, гарикнула наймичка на свою пані.
– Ой, боюсь!
– Злазь, хвойдо, бо вкину гадину тобі за пазуху!
– Кидайте, – зовсім інакшим голоском, спокійно і аж начебто знову сонно сказала Роксолана. – Не злізу все одно.
– Тобто як? – повертаючись після переляку до тями, здивовано поспитав і пан Пампушка-Купа-Стародупський.
– А так. Ось тут і буду.
– Доки?
– Поки не перестану боятись.
– Коли ж ти перестанеш?
– Хіба ж я знаю. Може, ввечері. А може…
– Роксонько, люба, отямся.
– Невже ж ти, Діомиде, не розумієш: твоїй квітоньці страшно.
– Але ж я тут.
– Ти ж не хочеш мене взяти, щоб до ранку носити на руках.
– Але ж, Лано!
– Не хочеш ластівочку свою попоносити? Ось бачиш, яка я, візьми! – І пані вихилялася в Михайлика на руках, і щось там, тепло хитнувшись, визирнуло з-під розхристаної запаски, і хлопець, коли б він був поетом, обов'язково подумав би в ту мить про стиглу суничку, – не про полуницю, а про дрібну лісову суничку, бо ж пані Роксолана ще не мала й не годувала дітей, – але Михайлик не був поетом, і він подумав лише про хиткий білоцвітний кетяг калини з несподівано дозрілою червоною ягідкою на вершині опуклості, – їй-богу ж, саме так і подумав, бо ж не сподівався, простосердий, що ми з вами, читачу, солодкі його мислі підслухаємо й висловимо вголос перед усіма.
Пан Купа мерщій кинувся, щоб перебрати дружину до власних рук, бо вона й сама вже ніби прагнула його. Але тут же попередила:
– Не злізу з твоїх рук до ранку, Діомиде.
– Треба ж їхати далі. Я мушу квапитись…
– Тоді я лишаюсь тут, – і пані Роксолана почала якнайвигідніше вмощуватись