– Продайте трішки!
– Жменьку? – глузливо поспитав чумак.
– Купимо цілий мішок! – докинула й своє слово Роксолана.
– Кепкуєте, пані! – розсердився чумак.
– Навіщо нам стільки ладану? – підозріло обернувся до дружини Пампушка.
– Діомиде! – покрикнула пані, і обозний обачно замовк. – То продасте? – ще раз поспитала Роксолана в сердитого отамана. – А коли два мішки?
– Бувайте здоровенькі, пані мила! – ґречно сказав той і озирнувся назад, де хтось загукав: «Цабе! цабе!» – бо волики, взявши вліво, мало не розбили матицею своєї мажі визолочену приступку голубого ридвана, а домашній півень десь там, попереду, пресердито заспівав що було сили.
Обозний кріпко вилаявся і, схопивши Роксолану за пухкеньку ручку, спитав:
– Навіщо стільки ладану?
– Во славу Божу, – тоном святенниці відмовила прегарна пані.
– Гріхи замолювать.
– Не маю ще.
– Є, видно… А з ким? З ким нагрішила? Свята та божа! Нагрішила вже? Нагрішила? Кажи!
– Ще ні… на жаль! – І Роксолана загадково посміхнулась, аж панові обозному скортіло обійняти її а чи вдарити. – Я купую ладан задля тебе.
– Ти на що натякаєш? – обережно спитав пан Купа-Стародупський.
– Не на гріхи. На всі твої гріхи – мені начхать.
– Тобто як?
– А так… – І пані Роксолана чи не вперше в житті задумалась.
16
– Гріхи – то все в минулому, – раптом заговорила вона.
І щось чудне забриніло в її низькому голосі, аж пан обозний нашорошив вуха, чекаючи, що жінка скаже далі, бо ще такої гострої мислі в її очах він досі не вбачав.
Чумаки чвалали вже ген-ген, і десь рипіло немащене колесо, і пісня відкочувалась у близьку балочку, та Пампушка вже не чув того й не бачив, так його зацікавило щось у мові дружини, і він чекав, що тая скаже далі.
І дружина сказала:
– Гріхи – то завжди минуле. А мене турбує твоя дальша доля, твоє таланіння в житті: сьогодні, завтра, через рік.
– Мені щастить, голубко.
– А ти тільки подумай: щосуботи стромляєш ти на ставнику в соборі одним одну велику свічку…
– Але ж ізсукану з півпуда воску, з круже'чками, і нарізами, з хрестами, з червоним пояском…
– Тільки одну! Одну – поміж тисячами свічок у велелюдному соборі, де вже й не розбереш, хто саме її ставив. Та коли б наш Бог мав розуму на тисячу богів, то все одно не розібрав би – де чия! А коли пан Бог такий до тебе ласкавий за одну лише свічку та за дрібку ладану, котру ти скурюєш по неділях у себе дома, серед міста, де святами кадять йому всі… то що ж було б, коли б ти оце зараз сам-один серед степу, на безлюдній видноті, та скурив би йому хвалу з повнісінького мішка ладану. А то й із двох! А то й з цілого воза ладану! Подумай лишень…
– А я вже подумав! – зненацька скрикнув пан обозний і, скинувши на землю свій пишний жупан, у самій лише черкесці, скочив на вгодованого коня, що в нього був зад як піч, а ноги як ступи, і помчав наздоганяти ватажка.
– Чоловіче добрий, постривай!
Але ватаг валки чвалаєм човгав далі,