– Петре, гов, Петре?!
– Ну? – знехотя, куняючи над новим французьким романом, озвався апостол Петро.
– Хто це до нас таку хвалу пускає?
– Та вже пускає хтось.
– Сильна хвала.
– А сильна.
– Ще й не бувало такої.
– Та не бувало ж.
– Усе по дрібочці, жаднюги, по зернятку палять у кадильницях той ладан.
– Таж кожне зернятко, Господи, грошей стоїть!
– А тут же – ціла купа: возів, гляди, зо два?
– Не менше.
– І хто б же оце воно отак ладанить?
– Коли б же я знав!
– А ти не лінуйся, Петре. Спустись.
– Боже милий! Після наїдкуватої вечері…
– Спустись-но і довідайся: хто він такий і чого він хоче з нас за свою хвалу?
– Та, мабуть же, за велику хвалу немало й хоче.
– А ти спитай: чого йому треба?.. Іди, йди!
– Поки встанеш, поки злізеш, поки дійдеш… – І все-таки почав озуватися без ніяких онуч, – на небі ж онуч не держатимеш! – у руді старезні чоботища, які вже, либонь, з добру сотню років не бачили ні краплі дьогтю.
А пан Господь, – надто вже тішило його таке щедре кадіння, – тим часом пильно принюхувався, вдихав приємні пахощі священної смоли і… раптом сильно чхнув.
Закрутив носом і святий Петро.
– Палене пір'я? – здивувався Господь Бог.
– Палене пір'я, – погодився і апостол Петро і теж так дуже чхнув, аж навернулись сльози.
Вони обоє дивилися вниз, на землю, але нічого до пуття вгледіти не могли, бо ж окуляри в сімнадцятому столітті були на небесах ще не дуже й звичним знаряддям, та й хтозна, чи зважились би тоді сам пан Бог і його заступник чіпляти на носа таку річ, аж надто досадну навіть і для досить підстаркуватих парубків, якими вже й на ту пору були пан Бог і апостол Петро.
Отже, окулярів у Господа ще не було тоді, а без них тільки й можна було збагнути, що біля ладану зчиняється якийсь несвітній шарварок.
20
А шарварок там і справді вийшов неабиякий.
Демид Пампушка-Купа-Стародупський, леліючи неситим оком стовп кадильного диму, злітав уже в упованнях до Бога (більшого ж тоді начальства не було), аж раптом знову вздрів тих самих соколів, котрі, зухвало намагаючись опинитись між ним та Вседержителем, ген-ген швидкими помахами крил кружляли вдвох у небі, граючись і справляючи, видно, своє весілля.
Ставши поміж козаками великим паном, Пампушка вже не терпів, щоб йому перебаранчав хтось у будь-якому ділі, і те, що скоїлось далі, сталося дуже хутко, за якусь мить.
Знову схопивши лук, що так і валявся біля його ніг, Пампушка рвонув тятиву, і спрягла, й проспівала стріла, і люди зойкнули, охнули, а Михайлик знову кинувся до пана.
Та було вже пізно.
Демид Пампушка ще замолоду славився як вдатний стрілець, і його татарська стрілка точнісінько влучила птаха, котрого в ті пори вважали в народі недоторканним, оспівували в думах та піснях, маючи його священним знаком вільної козацької