Мало не обірвавши на собі шабельтас, Пампушка був кинувся до незнайомого, щоб цюкнути його шаблею збоку чи навіть і ззаду (панам начальникам ніщо ж тоді було не гріх), але до нього рвонулись джури та наймити Пампущині, щоб заступити козака своїми грудьми.
Та не встигли вони й допомогти йому, бо між паном обозним і прийшлим козарлюгою, вишкіривши зуби, зненацька опинився грайливий кінь, що його козак тримав за довжелезний повід.
А коли пан Пампушка спробував був того коня обійти, то ззаду, крізь халяву, чиїсь зуби вп'ялись йому в литку.
Це був собачка, що невідь-звідки взявся, коротконогий песик з тої породи, котру звали тоді ямниками, або даксами, чи, може, й таксами, як ми звемо їх тепер.
А запорожець узяв до рук живу ще птицю, вражену стрілою, і жила вже тая соколиця при останньому сконі.
То була дужа самиця сапсана – з чорними баками на горлі, з темними плямами на сірих грудях, і серце соколиці, часуючи, долічувало ще одну, останню свою хвилину, яку судилось їй прожити в добрих козакових руках.
Блискучі очі птаха якусь хвилину ще сяяли життям, і вдивлявся в них той химерний козак, поки вони згасали.
Потім розтягнув на ввесь широкий розмах іще теплі крила, тугі, такі шорсткі й задовгі, що козакові ледве вистачило короткуватих рук, вони ж бо ще дуже тремтіли невгамовним дрожем прощання з життям, яке відчув він, тримаючи смертельно враженого птаха.
Пампушка тим часом розглядав того зухвальця, котрий оце зважився так неподобно й непоштиво розмовляти з вельможним паном обозним.
Одягнений у не багатий, а чепурний жупан, трохи розхристаний на грудях, у сорочці – свіжій, білісінькій, мережаній, з цяцькованими хрещатими ляхівками на дев'ять дірочок, з блакитною стьожкою, в червоних, з вузькими та гострими носами чоботях, з довгим таволжаним ратищем у руці, з пістолем за поясом, із шаблею при боці та з бандурою на спині, – цей козак начебто й не відрізнявся од інших запорожців середнього достатку, яких тоді можна було зустріти на просторах України, – а що штани в нього були на якийсь десяток ліктів ширші навіть, ніж у пана Купи, глибокі й хвилясті, як море, й широкі, як степ, то в таких шароварах тоді ходили найбідніші навіть нетяги-запорожці, котрі грудьми власними світ християнський щитили од мусульман, світ православний – од католиків, тобто відстоювали честь і свободу України, знаюки, дужаки й чудомори, що ворогів упень витинали, з води сухими виходили, сон на людей насилали, на дванадцяти мовах сердито балакали, велет-люди, що були звитяжцями, лицарями й характерниками, тобто чаклунами – до всього доброго щирими й до всього злого – лихими.
Отже, прийшлий козак, що так несподівано виник перед купою ладану, не відрізнявся од інших запорожців, та й гарна врода цього козака, і довжелезні вуса, які ворушились у нього, мов у кота, і пишний оселедець з крамарський аршин завдовжки, – все це було звичайнісіньке й нічим не видатне, як і в усіх інших січовиків.
Вабили погляд нової людини тільки очі, що зараз горіли гнівом, болем, тугою прощання