– З вулиці. Баки мені не забивай, – огризнулася турботлива ненька. – Говори, де тебе чорти носили?!
– Я просто милувалася містом, – терпляче та безнадійно, як говорить людина, наперед знаючи, що її не почують, пояснила Ніна.
Мати навіщось шарпнула комірець запраного до повної втрати кольору байкового халата – наче воїн, що перевіряє надійність кольчуги, – і кивнула з удаваним розумінням:
– Так, авжеж. Чом би й ні. Цілий день, з ранку до ночі. Є чим милуватися! Натовпом грішників, за якими пекло стогне-побивається, у гнізді пороку. Ну то як, знайшла того, перед ким варто ноги розсунути?
– Мамо!!!
– Що таке? Правда очі коле? Ну, давай уже, зізнавайся, з ким сьогодні мала гріх?! Як його хоч звуть? Чи спитати забула?
Ніна відчула, що ще трохи – і вона уперше в житті вдарить живу істоту.
– Так, не спитала. Вир пристрасті, знаєш, – повільно, мов жуючи камінці, промовила дівчина, а подумки додала: «Хотіла б я, щоб це було правдою. Бодай би знала, за що караюся». – Йди вже звідси, мамо. Бо я за себе не відповідаю.
– А я відповідаю – за тебе, – пискнула Олена, б'ючи себе в груди сухорлявим кулаком, та все ж позадкувала до виходу – спасибі й на тому. – Перед Богом відповідаю! За душу твою пропащу! Ось понесеш ти у гріху, що тоді буде?! Я скажу тобі що! Ти або байстря на світ вродиш, або, скорше за все, на аборт побіжиш! Ти вбивцею станеш, чуєш мене, сучко? А кара за гріх – смерть! Таких, як ти, самих убивати треба! Нищити, щоб і сліду вашого на землі не було…
Ніна таки не втрималася – крокнула вслід за нею й з усіх сил штовхнула свою біологічну матусю в груди, пришвидшуючи її рух. Та з вереском вилетіла в коридорчик, заплуталася у власних капцях і, врізавшись спиною у вихідні двері, повільно осіла на підлогу. У круглих очах-цибулинах нарешті відбилося щось, окрім маніакального фанатизму. Здивування і страх. У відповідь на цей погляд Ніна лише грюкнула дверима до кімнати так, що зі стелі полетіли шматки штукатурки.
– Ще трохи, і я таки стану вбивцею, – прошипіла дівчина дверям. – І першою вб'ю тебе.
А потім, коли з-за рятівної деревини почулося ображене схлипування та шаркання кроків, що віддалялися, безсило опустилася на долівку.
І заплакала.
– Значить, справи такі, – почав Гарберг і зісмикнув саван, відкриваючи тіло для огляду.
Пасків відсахнувся. Тут, у цій холодній і просмерділій їдко-солодким кахельній кімнаті, під блимаючим світлом денних ламп трупи чомусь завжди виглядали куди гірше, аніж на самому місці пригоди. Тіло, яке зовсім нещодавно було Сніжаною Доброхот, не належало до винятків. Шкіра вже пішла синюшними плямами, розпанахана грудна клітка в усій красі ширилася схожими на зламані зуби шматками ребер, а порожні очниці видавалися широко розплющеними чорними очима, які вже не закрити. Вигляд такий само жахливий,