– Чи дозволите скласти вам компанію?
Ніна здригнулася, повернувшись до реальності прямо з Австралії. Точніше, із Сіднея. Кілька разів кліпнула повіками, наче із жалем проганяючи свій найсолодший сон.
– Прошу?
– Чи можу я провести вас додому?
– Я… так… ой, ні… краще не треба. – Доки вона вигадувала найбільш ввічливу причину відмовитися, Олег сам висунув версію.
– На вас чекає ревнивий чоловік?
– Хіба дедукція та відсутність на моєму пальці шлюбної обручки не сказали вам, що я не маю чоловіка? Просто я… волію прогулятися сама.
– Гаразд. Бажання пані – закон для мене. Але лишіть хоча б номер телефону, за яким вас можна знайти. Я наполягаю.
– А для чого вам мене шукати? – спитала Ніна дурне і зашарілася. Олег усміхнувся.
– Ще кави вип'ємо. То як?
– Як хочте, – Ніна порилася в сумочці, вивудила звідти візитку крамниці, де вона працювала, та ручку і написала на звороті ряд цифр. – Мобільний. По восьмій вечора вимикаю, щоби не турбувати маму, тому…
Сокіл явно здивувався, але обмежився тим, що кивнув і проказав:
– Зрозуміло. Тоді давайте я вас наберу прямо зараз, а ви збережіть мене в своїй пам'яті. Добре?
– Збережу, – запевнила Ніна і відчула, що знову червоніє. – Неодмінно.
Насправді додому вона повернулася лише увечері. Повертатися не хотілося, але який у неї був вибір? Хіба що робити це якомога повільніше.
Зараз Ніна брела тихою вуличкою з кумедною назвою Під Дубом, звідки до її будинку залишалося всього нічого – лише завернути за ріг. Вечір видався тихим, затишним і навіть трішки сонячним – зранку, коли вона зі своїм несподіваним знайомцем сиділа в кав'ярні, зарядив дрібний дощик, котрий із нерівною періодичністю нагадував про себе протягом цілого дня, та от хвилин за десять до заходу сонця світило нарешті визирнуло з-за хмар і від душі розмалювало все навколо охристо-жовтою фарбою. Це золотаве забарвлення перетворило й без того казковий Львів на щось зовсім потойбічне. Ніна звично милувалася містом, доки рухалася пішки від центру, та чим ближче до домівки, тим важче ставало на душі. А коли крокувала уздовж порепаної й побитої часом рудої стіни будинку № 8 на розі Єрошенка і Джерельної, в якому мешкала, відчайдушно схотілося розвернутися і втекти кудись… хоч би й до того детектива. На каву. Якщо він буде не проти. Варіант не гірший… та що там, значно кращий, ніж те, що чекає на неї під таким милим поняттям, як «повернення додому». Додому…