А потім, через 2 роки, уже в Японії, ми отримали листа з Відня, в якому говорилося, що Філа вже немає півроку. Він раптово помер від лейкемії. Пам’ятаєш, ми стояли на велопарковці біля гуртожитку у Комабі і обоє плакали. Проїхала Романа, ми з нею заговорили, і коли сказали, що в нас помер приятель, завжди радісна Романа раптом змінилась на обличчі і сказала: «Занадто багато смертей навколо. У мене помер батько тиждень тому». Махнула рукою, так наче відмахувалась від нашого співчуття, сіла на велосипед і різко рушила з місця. А ми так і лишились стояти.
Наступного разу, коли ми були у Відні, Філа вже не було три роки. У той вечір його батьки вперше за багато часу зустрілися разом, вони повели нас до опери. Ми сиділи на виставі і напружували усю силу волі, аби не заснути і не розлягтися прямо на бильці віденської театральної ложі. Різниця у часі величиною у 9 годин таки давалася взнаки. Потім ми пішли до ресторану. Мати весь час скептично коментувала батька. Батько не лишався у боргу і давав не менш саркастичні відповіді на її зачіпки. Я тоді дивилась на них і чомусь подумала, що це те, що чекає нас, – то наше майбутнє. Час, коли чоловік не виправдав сподівань дружини, любов минула їхні двері, і вони мстилися одне одному. За не здійснені сподівання, за нелюбов, за смерть сина. Вони забули, як колись любили одне одного.
Мені стало страшно. Оці двоє мені нагадали нас. Ми були вдвічі молодші, проте вже так само дотепно шпиняли одне одного. У той вечір, ти, мабуть, і не пам’ятаєш, коли ми лягали спати, я обійняла тебе і так сильно до тебе притиснулась, неначе хотіла стати тобою. Хоч на мить. Ми ще дихали тоді з тобою в такт.
Кожен із цих двох вже літніх людей страждав, але вони не могли сказати про це одне одному. Не могли одне одного втішити. Вони неначе сиділи біля великого вогнища і не могли від нього зігрітися, їм було холодно.
Батько Філа тоді сказав мені: «Чому ти вбрана у все чорне? Ти – молода. Ти маєш вбиратися у зелений, рожевий, червоний, жовтий. Ти маєш радіти життю і святкувати життя своїм вбранням. Чому ти носиш чорний колір? Ліз раніше носила усі ті кольори». Усі перевели погляд на Ліз, на ній теж був чорний светр. Я тоді вперше над цим замислилась.
Наступного ранку ми пішли на кладовище до Філа. Батько сам зробив йому пам’ятника з білого мармуру. Коли ми там стояли, прилетів горобчик і сів на мармурову плиту. Ми тільки мовчки перезирнулися.
У той приїзд Ліз розказала, що її батьки вийшли із католицької церкви перед війною, бо її матір у дитинстві зґвалтував священик. Проте родина батька Філа була дуже релігійною, і коли вони одружувалися, то їм поставили умову, що їх дитина має навчатися лише у релігійному пансіоні. Так воно і сталося. А потім, коли батьки розлучалися, і їм було не до нього, він потрапив до авторитарної секти. Вони знали, що він із заможної родини, і шукали до нього підходи. І знайшли. А коли він захворів, втратили усякий інтерес до нього і навіть жодного разу не прийшли його провідати. То був страшенний удар для нього. Він вважав їх