Ця розмова, вивівши мене із стану глибокого суму, завела у стан суцільного здивування. Звідки він знав, що Матвію за місяць виповниться 30 років? Адже він ніколи зі мною не говорив на такі відверто приватні теми. На такі теми не прийнято говорити з начальством. Я була здивована.
Потім він сказав, що я можу вирішувати сама, чи подарую я йому цю історію запросто так. Я можу їхати бодай завтра. Вони навіть влаштують мені прощальну вечірку і підпишуть мені плакатик із побажаннями на все добре. І що в мене залишиться? Цей плакатик? Чи готова я передусім собі визнати, що я викинула останні чотири роки у помийну яму лише тому, що хтось порізав мені руки косою і з неї сочилась кров, сочились сльози, сочився не-сон і вигулькували крики…
Він таки добряче мене вивчив за останні чотири роки. Я задумалась. Він порадив надіслати йому відповідь хоча б електронною поштою, якщо я не наважусь прийти і сказати сама, що я здалась і тікаю, підібгавши хвоста під уже спакованим чемоданом. Худа сіра миша з непідйомним чемоданом зі спогадами минулого. Він цього не сказав, але мені уявилось усе густими гуашевими фарбами. Як та японська картина сумі-е. Миша мала сумний вираз обличчя і велику валізу. Я мимоволі посміхнулась.
Сенсей сказав: «Ну я ж бачу, що не боляче. Ти ж сильна, давай, подумай – і до зустрічі». І ми розкланялись. Я вийшла з його офісу.
На полі для тенісу вже нікого не було. Я ще раз подивилась на поле, на сакуру, що схилилась над шибками шостого корпусу, і зло подумала: ні, таки так не буде! Нехай вона летить. Хоч зараз, хоч через п’ять днів. А я – я залишаюсь, і нехай буде, як буде…
Тихими коридорами лунали мої ритмічні кроки. За тиждень я послала сенсею перероблений план-проект дисертації. І отримала майже миттєву відповідь: «Молодець, отак уже краще».
І ми пішли далі жити. Боротись. Мчати цим чорним тунелем навпомацки на дурній швидкості велосипедом, без кінця натискаючи на дзвоника, аби розганяти перехожих котів з дороги і часом битись головою в темряві об стіни. Аби таки перти уперед, назустріч світлу в кінці цієї довгої чотирирічної гофрованої сталевої труби. Уперед. Бо назад дороги не було. Вхід зачинився. Відтепер був тільки вихід. Він був іще далеко.
9. Удари і падіння – уві сні та наяву
У ті перші дні після смс-у про папери я погано спала і часто хворіла. Простіше сказати, що в мене тоді майже не лишилося сил, аби жити. Я сяк-так перебивалася на відмітці «нуль», усіля-ко тримаючись, аби не впасти вниз, проте і не маючи достатньо сил, аби піднятися нагору. Я немов жила, а немовби і ні. Те, що раніше займало в мене 20 хвилин – тепер робилося дві години, якщо не цілий день. Я весь час губила речі і ключі. Я начебто
і клала їх на видноті, проте вони весь час звідти кудись тікали. Іще я безкінечно билася: об кути і стіни, шафи і двері, дверні ручки і бильця крісел. Я билася, коли падала на заняттях ай-кідо, куди пішла, аби розвіятися, проте скоро покинула, бо так і