Лікар виявився гарним молодим хлопцем у тоненьких окулярах в оправі від Гуччі. Його очі намагалися приховати за скельцями цікавість і чи то початок, чи то кінець по смішки.
– Сідайте. Ви розмовляєте японською мовою? – без упевненості в голосі запитав він.
На мою схвальну відповідь він трохи розслабився і перейшов до рутинних запитань.
– Що вас турбує?
Я сказала, що болять очі, і, не вдаючись у причину, почала говорити про те, що в очах ріже і я не можу працювати за комп’ютером. Я, звичайно ж, промовчала про те, що я погано сплю і мене часто пробиває на сльози.
– Може бути, що у вас недостатньо зволожені очі, тому давайте я вам їх закапаю, і тоді ми перевіримо рівень сліз.
«О, боюсь, запаси скінчилися і там уже нічого перевіряти. Але все-таки, як же в точку ти попав», – подумала я.
Він схилився наді мною й акуратно закапав мені очі. На мене повіяло ароматом кіс, вимитих вранці.
«О, сенсей теж любить аса-шянпу[3]», – подумала я й усміхнулася своїй задерикуватій думці про те, що я б його, певно, запросила б на побачення, аби не була така сумна.
– Чому ви посміхаєтесь? – запитав він.
– У вас приємний шампунь.
Тепер уже була його черга червоніти.
На початку 90-х у побут японців увійшла нова звичка – кожного ранку мити голову; це, власне, і називалось аса-шянпу. Ми були з сенсеєм з одного покоління.
Наразі я була права, і рівень сліз був на нулі. Треба було капати очі, більше радіти, аби знову його накопичити, рівень сліз. Затиснувши у руці дві пляшечки, я поїхала на заняття. Я відчувала себе майже героїнею українських народних казок, що тримає у кишені дві пляшки – з мертвою і живою водою. В одній була щоденна біла рідина, і то була жива вода, а в другій – яскраво-червона для екстремальних випадків, яку можна було капати лише три дні, а після трьох днів по відкритті обов’язково викинути. Симпатичний лікар із запашним шампунем просив нічого не переплутати.
5. «Мені не боляче!»
Нічого не писалось, не робилось, не думалось і, врешті-решт, не жилось. У пам’яті час від часу спливали шматки з нашого з тобою життя. Тепер уже минулого. Ось ми на Новий рік у Відні, це в 97-му. Як ми затесалися поміж католицької молоді, що їхала на хом-стей, я вже і не пам’ятаю. Автобус був холодний, ми їхали майже дві доби, з усіх вікон свистіли протяги, але було весело. Такої різнокаліберної публіки я більше на бачила, мабуть, ніде. Студенти, молоді лікарі, перекладачі та міжнародники. Співали, розповідали анекдоти, веселились.
У Відні нас розселили по сім’ях, і ми потрапили до якоїсь дивної жінки, пам’ятаєш? Вона відкрила нам двері, а в руці у неї була недопита пляшка віскі. І вся вона була якась не-причесана та занехаяна. Коли ми привітались, вона сказала: «Я знаю, хто ви. Ви прийшли мене вбити. Я сьогодні бачила сон». Ми подивились одне на одного і мовчки попрямували до дверей. За годину ми