– Може, вас це образить, але не слухаю. Естрадну, в усякому разі.
– Х-ха… Знаєте, мене ще ніхто не називав естрадою, – жодних натяків на образу в її голосі я не помітив.
– А як називали?
– Попсою в основному. До речі, давай на «ти». – Я кивнув, і відразу після цього пухкенькі губи Анжели Сонцевої опинилися впритул біля мого вуха: – Слухай, може, обережно втечемо звідси? Ти як?
2. Поцілунок у дзеркало
Вона не сказала – «підемо». І це справді була втеча.
Ми діяли, наче партизани-підпільники або радянські розвідники, що мусять відірватися від «хвоста», причепленого гестапівцями або цереушниками (потрібне – підкреслити, ха-ха!). Поки що я не розумів, для чого моїй новій знайомій ця гра, але прийняв її без жодних питань і застережень.
Значить, так треба. Значить, естрадні співачки саме так повинні себе поводити, коли товариство їм набридає.
Нічого складного в плані нашої втечі не було. Анжела була в цьому невеличкому закладі якщо не своєю в дошку, то, принаймні, завсідницею. Через те знала всі ходи й виходи. Їх тут було небагато: парадний, біля якого стоїть охоронець із фірмовим бейджиком, службовий – просто за барною стійкою, через кухню, і ще один – двері з тильного боку гардеробу, який я за шкільною звичкою іменував роздягальнею.
Через це слово я мав несподівані проблеми. Якось, ще до одруження, я деякий час зустрічався з молодою київською театралкою. Звісно, коли твоя подружка – фанатка театру, рано чи пізно ти мусиш піти з нею до театру. З тим, що в мене в шафі знайшовся не модний, але все ж таки костюм, і не виявилося жодної краватки, вона ще змирилася. Навіть погодилася, що той піджак нормально підходить до джинсів і храм, яким вона вважала театр, я жодним чином не оскверню. Та коли я назвав театральний гардероб «роздягальнею», губи її склалися в тонку лінію, всю першу дію вона вперто скидала мою руку зі свого обтягнутого строгою сукнею коліна, а по закінченні вистави сухо повідомила: «Я поїду додому. Зупини мені таксі».
Відтоді я не став називати роздягальню «гардеробом». Але якщо опинявся в місці, де тьотя чи дядя готові стерегти мій одяг, робив усе можливе, аби прихопити куртку з собою. Або залишав її в машині, як сьогодні.
Навряд чи хтось запідозрив, що я йду кудись далі, ніж покурити: курці тут зобов'язані виходити на свіже повітря. Ні з ким не прощаючись, хоча навряд чи хтось із нових знайомих помер би без мого «до побачення», я неквапом пройшов між столиками. Для Сонцевої я на цей момент перестав існувати, вона почала щебетати про щось із товстуном із шийною хустиною. По дорозі до виходу я вирішив зайти в туалет, двері – навпроти роздягальні. Тут було місце лише для одного. Смикнув ручку – зачинено.
Так ми і думали. Якби чоловік, якого Люська назвала Бобриком, не зачинився або саме виходив з даблу[3], я під будь-яким приводом мусив відволікти його увагу. Але все гаразд – супутник Сонцевої, очевидно, зачинився там назавжди. Що ж, це вирішує частину проблем.
Кивнувши охоронцеві, я неквапом вийшов на