Режисер зробив ще один ковток із бокала. Затим пальцями зняв з дерев'яних шпажок оливки і для чогось кинув їх у горілку. Потім почав ганяти оливки по горілці пластикового соломинкою для коктейлів, через яку товстун пив сік із льодом. Він не просив – простягнув руку і взяв. Процес повністю захопив Романа.
Нарешті Комарницькому вдалося перекричати всіх:
– Ви будете слухати мене, мать вашу?
– Колю, ти хочеш щось сказати? – поцікавилася російська актриса, ніби щойно вийшла з паралельного світу.
– Так! Так! Я хочу вас познайомити з одним класним мужиком! Ігор Варава! Встань, Ігоре, покажися!
Я ледь підняв зад, ще міцніше притиснувшись стегном до стегна Анжели.
– Оце, люди, Ігор Варава! Найкримінальніший з кримінальних елементів… Тьфу, мать… Журналістів! Кримінальних журналістів! Якби не він, ми б усі тут не сиділи, отак! А якби сиділи, то з іншого приводу!
– Що ж ви такого зробили? – поцікавилася російська актриса.
– Убив вашого коханця, – спокійно відповів я.
Її очі зробилися правильної круглої форми і, здавалося, полізли з орбіт. Я мовчав, насолоджуючись ефектом, а Комарницький тут же все прояснив:
– Зоєчко, це за сценарієм! Він автор, він усе придумав!
– А-а-а, – з явним полегшенням видихнула актриса. Анжела Сонцева засміялася.
– Та-ак, ну, а наш золотий голос вам, любі друзі, відрекомендовувати не треба!
– Я так думаю, Сонечко, раз ти вже прийшла, ти нам і заспіваєш, – швидше заявив, ніж запитав товстун.
– Це, Сашенько, буде вам дуж-же дорого коштувати! – Анжела, граючись, виставила палець і гойднула ним у його бік.
– Чому – мені? Хіба сьогодні не буде концерту?
– Не буде, – розвела руками Анжела. – Купите диск і послухаєте. Правда, Бобрику?
Пан Сиві Скроні зітхнув, підвівся і, тримаючись прямо, рушив через зал у бік туалетів.
– Ясно, – почув я над вухом ремарку Люськи. – Носика пудрити[1] пішов.
Вона сказала це так, щоби відреагував у першу чергу я. Спрацювало: я повернув голову до неї, і колега випередила моє питання:
– Ага. Ти правильно все подумав. Ще той бобрик. Цілий бобер, я б сказала.
Я остаточно перестав розуміти, як себе тут треба поводити. Ситуацію врятувала Сонцева.
Вірніше, не молода жінка, яка сиділа поруч, а співачка в образі шансонетки з провінційного ресторану. Плазмова панель, розташована просто перед нами майже під самою стелею, раптом перестала транслювати кліпи без звуку. З екрана, як і з екранів ще трьох панелей, розміщених у залі, раптом зникло зображення, щоби