– Ну, так яким вітром?
– А ти? – мені треба було щось відповідати.
– Я тут, – Люська обвела приміщення рукою, – працюю.
– А я – відпочиваю. Якщо вже прийшов за шматочком чогось, то ось цієї курки, – пояснюю в тон колезі і беруся за чергове крильце. – Пива не вистачає до них.
– Можеш замовити, тобі принесуть, – досвідчена фуршетниця кивнула в бік бару.
– Не хочу. Це я так, для підтримки розмови. Я, взагалі-то, за кермом…
Ляпнув – і пошкодував.
– Клас! Ось хто мене сьогодні додому довезе! Довезеш, Вараво?
– Не знаю. Як складеться. Може, не ризикувати? Шампанського я все ж таки ковтнув…
– А, хіба це для нормального мужика щось означає? Слухай, а правда – як ти тут?
– А ти?
– Кажу ж тобі – я на роботі! З Сонцевою буду домовлятися про інтерв'ю. Вона зараз повинна тут бути. Дзвонила їй, вона в пробці застрягла на Подолі.
Ковзнувши очима по циферблату свого годинника, я приречено зітхнув. Шоста тридцять вечора, березень місяць, на вулиці – мряка і справді пробки. Це означає, що мінімум годину мені доведеться сидіти тут. Бо до себе додому мені якраз треба їхати через Поділ, а раніше, ніж за годину, ситуація не зміниться. Дай Боже, щоби до восьмої все розсмокталося.
Та-а-к, доведеться пересидіти тут. Затишно, годують, але, коли чесно, нуднувато. Можливо, я помилявся, чекаючи якогось шоу. Більше того – присутність вчорашніх бандитів, а нині – легальних та успішних бізнесменів завдавала моєму професіоналізму, а головне – моїй совісті болючих ран. Адже кожен із цих зразкових громадян – тема навіть не для одного матеріалу, а для цілої серії статей на кримінальну тематику. Їх навіть є кому писати. Чого там – сам не полінуюся поритися в своїх архівах і набити на клавіатурі пару-трійку сенсацій.
Дарма витрачу час. І людей дарма ганятиму.
Не те щоб наша газета когось серйозно боялася. Просто схвалити публікацію статті про Саню Гната повинен наш редакційний юрист. А юрист цілком справедливо запитає: «Чи є у вас, Ігоре Степановичу, документально підтверджені факти?» – «Факти є, – чесно скажу нашій юридично грамотній мадам. – 3 документами проблема». Тоді мадам юрист піде з моєю писаниною до редактора. Він – нормальний мужик, двадцять років у пресі, десь навіть розуміє мою правоту і погоджується зі мною. Тільки все одно руками розведе: куди ж без офіційних документів, куди ж на неперевірених фактах… Правда, для очистки совісті теж візьме мою писанину і піде з нею до власника нашого медіа-холдингу. А власник медіа-холдингу поцікавиться прямо, так, як уміють цікавитися власники медіа-холдингів: «Хто замовив Гнатюка мочити? З ким ви мене хочете посварити? Власна ініціатива? І хто з вас більший ідіот?»
Усе, до побачення. Є стаття про проблеми підліткової наркоманії – її, Ігоре Степановичу, і готуйте до друку. Що там на черзі? Порушення правил дорожнього руху народними депутатами України?