– Ану, разом!
Велика брила зависла, затрималася на одній точці, вирішила не повертатися назад, подалася вперед, упала, гримнула, перевернулася, з гуркотом покотилася вниз, вивертаючи глибоку діру в запоні лісу. Знялися птахи й луна, в повітрі попливла хмара біло-рожевої пилюги, десь унизу ліс здригнувся, наче по ньому промчало розлючене чудовисько. І знову острів затих.
– Кайфово!
– Як бомба!
– Уіі-аа-оо!
Добрих п’ять хвилин не могли вони вгамувати веселощів. Нарешті подалися далі.
Тепер шлях до вершини був легкий. На підході до останнього виступу Ральф зупинився.
– Лелечки!
Хлопці стояли над напівкруглою западиною на схилі гори. Вона заросла голубими квітами, якимось гірським зіллям; цвітіння вихлюпувалося через вінця западини, буйно розливалося лісом. У повітрі роїлися метелики, злітали вгору, тріпотіли крильцями, сідали на квіти.
За западиною височіла квадратова вершина гори, і ось вони вже на ній.
Мандрівці й раніше здогадувалися, що це острів: видираючись нагору поміж рожевими скелями, оточені з двох боків морем та кришталевими висотами неба, вони душею відчували, що море лежить зусебіч. Та їм здавалося, що краще відкласти остаточний висновок, поки вони опинилися на вершині й побачили морський обрій довкола. Ральф повернувся до друзів:
– Це наш острів.
Острів трохи нагадував корабель: з цього краю горбоватий, ззаду він різко обривався до води. З обох боків – скелі, кручі, верхівки дерев та стрімкі урвища, а попереду, вподовж корабля – лісистий положистий спуск, тут і там поцяткований рожевим, ще далі – пласкі темно-зелені джунґлі, звужені наприкінці рожевим хвостиком. А там уже острів занурювався в воду, й виднів іще один острів, скеля – зовсім осібна, неначе форт, і форт дивився на них із-за зелені крутим рожевим бастіоном.
Хлопці уважно вивчили краєвид і перевели погляд на море. Вони стояли високо, наближався вечір, і марево вже не могло позбавити панораму чіткості.
– Це риф. Кораловий риф. Я таке бачив на малюнку.
Риф оточував острів з кількох сторін, він проліг рівнобіжно десь за милю й від того берега, який вони вже вважали за свій. Риф чітко малювався у морській синяві, здавалось, якийсь велет захотів обвести острів плавкою крейдяною лінією, але втомився, так і не завершивши її. Всередині, по цей бік рифу, голубими переливами блищала вода, камені й водорості проглядалися в ній, наче в акваріумі, а ззовні розкинулось темно-синє море. Був приплив, довгі пасма піни бігли від рифу, і на хвилину здалося, немовби корабель рухається кормою вперед. Джек показав униз:
– Отам ми приземлилися.
За скелями та западинами серед дерев видніла глибока рана; там валялися потрощені стовбури, а далі борозна, що не захопила тільки смужки пальм поміж шрамом та морем. Саме там, випнута в лаґуну, лежала плита, коло неї, наче мурашки, снувались фігурки.
Рухом руки Ральф намалював