Не всі бранці мали силу витримати таку подорож. Розятрені, скривавлені степовими будяками ноги не хотіли слухатися, і нещасні бранці, а найбільше бранки, жінки та дівчата, падали і волочилися за кіньми, поки татари не добивали знесилених, покидаючи їх серед степу на поталу звіру і птиці:
Повели їх по жирниці,
А жирниця ніжки коле,
Чорну крівцю проливає…
Чорний ворон залітає,
Тую крівцю попиває…
Та брати невольників, запорожці, стежили за татарами і, не змігши спинити їх тоді, як ті йшли на Україну, підстерігали татар на повороті з України і саме під той час, як татари, обтяжені ясиром, сунули Чорним шляхом на південь, з якого-небудь степового байраку несподівано, вихором вилітало Запорозьке Військо і, порубавши татар поодинці, визволяло рідних в'язнів і повертало їх до рідних осель на Україну.
Та не всякий раз траплялося запорожцям так щасливо визволяти невольників. Дуже мала була для того їхня сила і дуже просторі були чорноморські степи. Багато все-таки виводили татари українського люду в Крим до городів Козлова й Кафи, що, починаючи ще з XV віку, стали всесвітніми невольницькими ринками.
З Криму невольники розвозилися на продаж по всіх городах Чорного й Середземного морів. Молодиці й дівчата хорошої вроди купувалися у гареми заможних бусурманів, а всі останні — до всяких робіт. Поводилися бусурмани з невольниками не по-людському: годували їх, як собак, на ніч приковували на ланцюги або в'язали їм руки й ноги і тримали їх в льохах та хлівах; найгірша ж доля припадала, мабуть, тим, котрих турецький уряд забирав на свої військові галери. На галерах невольників приковували ланцюгами до гребок, і вони повинні були громадити веслами і вдень і вночі, переганяючи галери з одного моря на друге, аж поки під час війни або під час хуртовини не гинули разом з галерою у безодні моря.
Про тяжке бідування невольників у турецькій неволі досі збереглося декілька народних дум; нехай же ті думи й повідають читачеві про ту недолю українського народу.
У святу неділю не сизі орли заклекотали,
Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,
Угору руку піднімали, кайданами забряжчали;
Господа милосердного прохали та благали:
«Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,
А знизу буйний вітер!
Хочай би не встала на Чорному морі бистрая хвиля.
Хочай би чи не повиривала якорів з турецької каторги.
Та вже ця нам турецька-бусурманська каторга надоїла;
Кайдани-залізо ноги повривало.
Біле тіло козацьке-молодецьке коло живої кості пошмугляло!»
Баша турецький, бусурманський,
Недовірок християнський,
По ринку походжає,
Він сам добре теє зачуває,
На слуги свої, на турків-яничарів зозла гукає:
«Кажу я вам, турки-яничари,