Тільки хоч які були запорожці сторожкі, а не одному з них довелося загинути у нерівній борні з бусурманами, як переказують нам сумні народні думи:
Понад сагою Дніпровою
Молодий козак обід обідає,
Не думає й не гадає,
Що на його молодого,
Ще й на джуру малого,
Біда настигає…
То не верби лугові зашуміли,
Як безбожні ушкалі налетіли,
Хведора Безрідного,
Отамана курінного,
Постріляли, порубали,
Тільки джури не піймали.
То малий джура до козака прибуває,
Рани йому глибокії промиває.
То козак йому промовляє:
«Джуро мій, джуро,
Вірний слуго!
Їдь ти понад Лугом-Базавлуком
Та понад Дніпром-Славутою,
Послухай ти, джуро,
Чи то гуси кричать,
Чи лебеді ячать,
Чи ушкалі гудуть,
Чи, може, козаки Дніпром ідуть?
Коли гуси кричать або лебеді ячать — то зжени,
Коли ушкалі гудуть — то схорони,
Коли ж козаки йдуть — то об'яви:
Нехай вони човни до берега привертають,
Мене, Хведора Безрідного, навіщають».
Ой, усі поля Самарські почорніли,
Ясними пожарами погоріли;
Тільки не згоріло у річки Самарки,
У криниці Салтанки
Три терни дрібненьких,
Три байраки зелененьких;
То тим вони не згоріли,
Що там три брати рідненьких,
Як голубоньки сивеньких,
Постріляні та порубані спочивали;
То тим вони спочивали,
Що на рани постріляні та порубані дуже знемагали.
Озоветься старший брат до середульшого словами,
Обіллється гіркими сльозами:
«Прошу я тебе, братику мій рідненький,
Як голубонько сивенький!
Добре ти учини:
Хоч із річки Самарки
Або з криниці Салтанки
Холодної води знайди,
Рани мої постріляні та порубані окропи, охолоди!»
То середульший брат теє зачуває,
До його словами промовляє:
«Братику мій рідненький,
Як голубонько сивенький!
Чи ти мені, брате, віри не доймаєш,
Чи ти мене на сміх підіймаєш!
Чи не одна нас шабля порубала?
Чи не одна нас куля постріляла?
Що маю я на собі дев'ять ран, рубані широкі.
А чотири — стріляні глибокі!
Так ми добре, брате, учинимо,
Свого найменшого брата попросимо:
Нехай найменший брат добре дбає,
Хоч навколішки вставає,
Військову суремку