– Бов! Бов!
VIII
Комуна пережила й осiнь.
Прийшла зима.
…Мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.
…Уночi пiшов перший снiг – посивiли вулицi.
…Здрастуйте, мої веселi снiжинки!
…Здрастуй, моя юнiсть-метелице!
Пружисте тiло, пружиста думка.
Мороз.
Хо-ро-ше.
А в кiмнатi холоднувато. Комбiдками не напалиш, та й палива мало.
Вiкна злегка помережало лiдяшками.
За вiкном летять снiжинки, i ковзять першi сани. Весело бiжить селянський коник по пухкiй снiговiй дорозi.
– Ей, братва, гайда розчищати снiг.
Шум. Гам. Крик.
I дзвенить мороз весiллям молодих голосiв.
…Але —
– другий снiг принiс iз собою й сум. Узнали, що Валентина завагiтнiла, а Валентину вiдкликають у центр на дуже вiдповiдальну роботу. Валентина телеграфувала: «приїду через тиждень».
I рiшила робити операцiю.
Але це так противно. Валентина згадувала яму, що бiля комуни, i черниць. Iще було так противно.
Пiдходила Варвара й питала:
– Вiд кого ж ти, голубонько? Невже вiд Iвана? А може, вiд Андрiя?
Валентина:
– Ах, як вам не со-о-оромно!
А Же прийшла й сказала:
– Нiчого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають iнтереси суспiльства.
Валентина:
– Не те, Же, ннне те. Ммменi ннне того…
…Ну-с… Iще два тижнi:
Туп! Туп!
…Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.
…На сани сiли всi, вся комуна. Сiв i Гордiєнко – «пунктуальна педантичнiсть».
Мороз кричав:
– Ан-дре.
I хилила Мура свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.
А Андрiй розсипав у степ:
– Передавайте по лiнiї: Чумакiвська комуна салютує в мороз: хай живе свiтова революцiя.
I одкликався мороз:
– Слава. Слава. Слава.
…А втiм, Варвара так i не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усi мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.
…Селянський коник весело бiжить по пухкiй снiговiй дорозi.
Одступає манастир усе далi й далi – назад, їдемо в снiгову даль.
Ця комуна й зараз iснує – вона на Слобожанщинi. НА ОЗЕРА
…Коли твiй човен покинув осоння й захлюпотiв пiд парасолями старої лапастої верби (верба самотньо маячить серед глухої дичавини комишiв), тодi ти помiчаєш раптом, що небо нiколи не буває таке хрустально-голубе, як у серпнi. I саме в цей момент життя запахне вранiшнiм запахом i ти думаєш: чи не повертається буря твоєї молодости?
Колись, мiльйони рокiв тому (чи то був сон?), тебе тривожили очi якоїсь романтизованої дiвчини, i ти йшов у бiлий сад, iшов похитуючись, мов п’яний, – така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарi першого неповторного кохання.
Але хiба ти думав, що все це нiколи не повернеться, i тiльки раптом (пiд парасолями лапастої верби) перед очима твоїми вiтром помчаться спогади? Хiба ти думав?
Так уклонись же цьому хрустально-голубому