Марко Пилипович писав музику з допомогою комп’ютера Григорія Федоровича. У машину програмується мелодія, яку, безперечно, складає сам композитор, тональність і спосіб виконання, а на виході уже друкуються листки партитури, з яких на синтезаторі можна програти чорновий варіант. При необхідності вноситься поправка – і твір готовий. Братишин і Молодан з допомогою комп’ютера, голограми і оптичної системи зробили декорації. На сцені у стереозображенні – акт творення світу. Фантастичні декорації здаються неймовірно реальними. Між іншим, найкращим, як на думку Григорія Федоровича, їм вдався «Ной», особливо «Потоп». Безшабашна веселість, танці, зваба наскільки запальні, що здається, зал не всидить і кинеться у нестримний танок. І хоча на фоні цієї музичної роквакханалії як провісник смерті – відгомін далекого грому, на нього ніхто не звертає уваги. Аж коли грім вражає землю, усі здригаються – та запізно. Піднімаються води. Ніби ожила фреска Мікеланджело. І страшні-страшні звуки синтезатора разом з якимись неприродними звуками оркестру створюють враження повної реальності… Раптом партія струнних – як відчай, як остання спроба умилостивити! Вона проникає в душу, будить в ній тривогу і незрозуміле відчуття причетності до цього катаклізму. Здається, зараз у зал ринуть потоки води. Музика будить почуття провини перед світом.
Звісно, полковник знав, що Марко Пилипович тепер найзнаменитіша людина. Якраз Василишин міг принести їм чимало мороки. Молодь його боготворила. Напиши Марко Пилипович антиурядову пісеньку – завтра її заспіває весь люд. Вийди він на демонстрацію – за ним усе місто. Василишин – небезпечна людина.
Але полковник підготувався добре. З композитором він розправиться без ускладнень. Не був би він полковником Леонідом Паскудним.
– Я попрошу підійти до мене Василишина Марка, – сказав, але без попередньої впевненості.
– Вибачте, полковнику, але ви мені не потрібні.
– Потрібен, молодий чоловіче, потрібен.
– Якщо я вам потрібен, то підійдіть до мене, – Марко засміявся, і в залі ожили трохи.
– Коли гора не йде до Магомета – Магомет іде до гори. Бережіться, композиторе! – полковник повільно встав, підійшов до Марка і сказав йому щось пошепки.
Той засміявся.
– Ви не вмієте жартувати, полковнику. Це брехня.
Паскудний почервонів. То був ляпас. Колись він про це згадає. А зараз… вийняв і показав Маркові фото.
Той зблід. Машинально сіпнулась рука, щоб взяти фото, та полковник повільно пішов і сів у крісло. Він знав, що робить. Цього молодика подачками не візьмеш. А з ладу його вивести треба.
Василишин якусь мить вагався,