Кращі твори (збірник). Леся Українка

бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

      Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

      Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

      Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

      Візьми мене з собою.

      Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

      Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

      І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7. XI.1900

* * *

      Все, все покинуть, до тебе полинуть,

      Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

      Все, все покинуть, з тобою загинуть,

      То було б щастя, мій згублений світе!

      Стать над тобою і кликнуть до бою

      Злую мару, що тебе забирає,

      Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

      З нами хай щастя і горе вмирає.

[16.ХІ.1900]

* * *

      Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

      Так міцно, щільно, і закрить од світа,

      Я не боюсь тобі життя одняти,

      Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

      Плющ їй дає життя, він обіймає,

      Боронить від негоди стіну голу,

      Але й руїна стало так тримає

      Товариша, аби не впав додолу.

      Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –

      А прийде час розсипатись руїні, –

      Нехай вона плюща сховає під собою.

      Навіщо здався плющ у самотині?

      Хіба на те, аби валятись долі

      Пораненим, пошарпаним, без сили

      Чи з розпачу повитись на тополі

      І статися для неї гірш могили?

[16.XI.1900]

* * *

      Я бачила, як ти хиливсь додолу,

      Пригнічений своїм важким хрестом,

      Ти говорив: