– Я знаю. Хіба ти не бачиш, як я боюсь, що з тобою що-небудь скоїться, якщо я лишу тебе самого хоч на хвилинку?
Я відчув, як мене заливає хвиля тепла.
– Все буде гаразд, Гелен. І в це теж можна вірити. З усією педантичністю.
Вона посміхнулась і підвела своє бліде личко.
– Іди дзвони. Але не з пивнички. Он по тім боці стоїть телефонна будка. Там безпечніше.
Я зайшов до скляної кабіни. Гелен лишилась на вулиці. Я подзвонив Мартенсу. Його номер був зайнятий. Я почекав хвилинку, потім подзвонив ще раз. Монета з брязкотом випала; номер і досі був зайнятий. Я почав хвилюватись. Крізь скло мені видно було, як Гелен насторожено ходить на вулиці туди й сюди. Я подав їй знак, але вона не дивилась на мене. Вона стежила за вулицею, трохи витягши шию, наче в дозорі, але намагалась нічим не привернути до себе уваги, охоронець і ангел-хранитель водночас, у чорному, добре припасованому до її постаті костюмі – я тільки тепер це помітив. Чекаючи в кабіні, я побачив також, що губи її підведені помадою. В жовтавому світлі вони здавалися майже чорними. Мені спало на думку, що губна помада і всяка косметика в новій Німеччині вважались небажаними.
Подзвонивши втретє, я зв’язався нарешті з Мартенсом.
– Весь час говорила по телефону моя дружина, – пояснив він, – Майже цілих півгодини. Я не міг перервати її розмови. Про туалети, війну і про дітей.
– А де вона тепер?
– У кухні. Я мусив дати їй наговоритись. Розумієш?
– Так. У мене все гаразд. Я вдячний тобі, Рудольфе. А тепер забудь про все це.
– Де ти зараз?
– На вулиці. Я вдячний тобі, Рудольфе. Тепер мені більше нічого не треба. Я все знайшов. Ми вкупі.
Я поглянув крізь шибку на Гелен і вже хотів повісити трубку.
– Ти знаєш, де знайти притулок? – запитав Мартенс.
– Гадаю, що так. Не турбуйся. Забудь цей вечір, ніби все тобі тільки приснилось.
– Якщо я зможу для тебе щось зробити, – нерішуче сказав він, – дай мені знати. Спершу я був просто приголомшений. Ти розумієш…
– Авжеж, Рудольфе, розумію. І якщо мені щось буде потрібно, я дам тобі знати.
– Якщо захочеш тут переночувати – ми зможемо тоді ще поговорити…
Я посміхнувся.
– Буде видно. Я повинен кінчати…
– Так, так, звичайно, – поспіхом відповів він. – Пробач. Усього найкращого, Йозефе. Щиро!
– Дякую, Рудольфе.
Я вийшов із задушливої кабіни. Вітер дмухнув на мене і мало не зірвав з голови капелюха. Гелен поквапно підійшла до мене.
– Ходім додому! Ти й мене заразив своєю підозрілістю. У мене таке відчуття, ніби за нами з темряви стежить сто пар очей.
– У тебе й досі та сама служниця?
– Лена? Ні, та шпигувала для мого брата. Він хотів знати, чи ти мені пишеш. Або я тобі.
– А нинішня?
– Ця дурна і байдужа до всього. Я можу її відіслати, і вона нічого не подумає, тільки зрадіє.
– А ти ще не відіслала її?
Гелен посміхнулась і одразу стала красунею.
– Спершу